Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

Готель «Лусвіка» — споруда зі скла й каменю — гарно вписувався в ландшафт морської набережної в Лусвіці, на самому краю узбережжя Сюннмьоре. Навколо будівництва точилося чимало суперечок, багато хто вважав, що готель незугарний, дисонуватиме з розкішною природою. Але що вище здіймалася споруда, то тихішими ставали протести.

Кайса дивилися униз, на ресторан-терасу просто під вікном. Була середина березня, і, хоч весна на узбережжя приходить рано, зима ще ніяк не хотіла відступати — дуже незвичне тут явище. Попри теплу останніми тижнями погоду причал у гавані ще вкритий тонким нальотом примерзлого снігу. За винятком невеликого рибацького бота, пришвартованого до одного з пірсів, у гавані було порожньо. Неймовірна панорама перед очима. Розлогий фьорд вужчав між двома островами на півночі. Ген удалині, на сході, впиралися в небо стрімкі, шпичасті вершини Олесуннських Альп. Мереживний морозний серпанок спроквола плив над водою.

— Човник, — показав ручкою Юнас.

Маленький рибацький човен обходив мис навпроти готелю. За ним хвостом тягнулася зграя чайок. На палубі стояв чоловік в оранжевому дощовику, патрав рибу, а нутрощі викидав у море, на превелику радість чайок.

— Як гадаєте, він щасливий? — запитав Йоран Нордін, показуючи на чоловіка в човні.

Кайса зиркнула на нього, заскочена запитанням.

— Хто це знає?

— Отож, хто це знає? — усміхнувся чоловік. — Навіть тут, де всі одне з одним знайомі, ніхто не знає, чи щасливий його сусід.

— Мабуть, так і є, — відповіла Кайса.

Йоран Нордін оперся долонями на підвіконня і кивнув убік вікна. Кайса зауважила на його мізинці перстень з бірюзою. Своєю непретензійною маскулінною елегантністю чоловік дуже пасував сучасному інтер’єру.

— Про що ви хотіли зі мною поговорити? — запитала Кайса, спускаючи малого з рук на підлогу.

— Мені потрібна ваша допомога, — відповів чоловік, жестом запрошуючи її сісти в брунатно-цитринового кольору фотель. — Хочеш солодкої водички? — запитав він Юнаса, виймаючи з холодильника кока-колу.

Юнас видряпався на стілець.

— Що треба сказати панові? — запитала Кайса, коли Нордін простягнув малому пляшку.

— Дякую, — засоромився хлопчик.

Кайса вийняла паперову хусточку й витерла йому носа. Юнас не пішов того дня до садочка через застуду.

— Кави? — запропонував Йоран Нордін.

Він підійшов до маленької кавоварки на краю письмового столу. Кайса подякувала і, доки він закладав у машинку капсулу з кавою, спостерігала за ним у дзеркало на стіні.

— Наприкінці жовтня 2002 року зникла молода жінка. Її так і не знайшли.

Чоловік простягнув Кайсі філіжанку.

«Юлія», — подумала вона. Тоді, коли вона висвітлювала «справу Юлії», часто погано спала ночами, а перед очима зринало серйозне обличчя, ніяковий погляд на фотокартці, яку тоді розсилали всім дотичним до розслідування. У житті журналістів бувають такі теми, які не відпускають ще довгі роки. Емоції, вкарбовані в пам’ять. У неї таких тем було кілька: обрання кабінету міністрів у Стуртингу, проблеми в уряді, високий посадовець, який змушений був піти у відставку через шахрайство з податками. Але жодна з них не могла зрівнятися з гіркими долями простих людей, вони інакшим тягарем лягали на душу. І жодна тема не була для неї такою морально важкою, як «справа Юлії». Можливо тому, що легко уявляла її дитиною, уявляла, як дівчинка стрибає босоніж у траві чи талапається у хвилях прибою влітку, достоту, як і вона сама.

Ймовірно було скоєно злочин. Її не знайшли. Чи буває щось гірше?

Після переїзду з Карстеном і дітьми, вона не раз думала відвідати тодішніх свідків, опитати всіх по новому колу, можливо, зняти документальний фільм, створити щось таке, аби змусити людей згадати забуте чи розповісти замовчане. У її голові досі зринають кадри тодішніх подій, ніби сцени з фільму: пошукова команда в жовтих світло-відбивних жилетах, яка обходила прибережну смугу, нишпорила в човнярських повітках і коморах, прочісувала гірські схили. Дівчатка, які, пообіймавшись, ридали на шкільному подвір’ї, літні люди, які схилившись головами докупи, розмовляли приглушеними голосами в крамниці.

— «Справа Юлії», — промовила вона вражено. — Звісно, я знаю.

— Я подумав, чи не могли б ви поговорити з людьми, свідками тих подій.

— А чому…

— Я так розумію, що ви працювали над висвітленням новин, коли зникла Юлія? — урвав її Нордін. — Я розшукував вас на Каналі-4, розмовляв з вашим шефом, і він дав мені ваш телефон.

Ага, ось і пояснення. Він шукав людину, яка працювала зі справою, і знайшов її. Та ще й у тій комуні, де зникла Юлія.

— Так, — кивнула Кайса. — У день, коли заявили про зникнення Юлії, мене послали у Вестьой. Перші дні я теж брала участь у пошуковій операції. Але що…

— Мабуть, те що ви місцева, мало свої переваги?

«Він багато про мене знає», — подумала Кайса й сказала, що навряд чи можна її вважати місцевою, бо на той момент не жила у Вестьой вже багато років.

— До того ж, Юлія зникла на іншому краю острова. Я там мало кого знаю.

— Що ви пам’ятаєте про «справу Юлії»?

— Думаю, що багато. Таке не забувається, — сказала Кайса. — Юлія була на молодіжних вечорницях у домі молитви й пішла трохи раніше за решту. Додому так і не дійшла. Її шукали всюди, однак не знайшли жодного сліду. А за тиждень після зникнення дівчини — мене на той момент тут не було, один з колег замінив — арештували її брата, Аллана. Сусід, друг брата, зателефонував до поліції і повідомив, що близько о пів на дванадцяту ночі бачив, як Юлія з братом ішли дорогою, недалеко від їхнього дому.

— Брата за кілька днів відпустили, — завважив Нордін.

Юнас просився на коліна, і Кайса підняла його з підлоги.

— Так, але багато хто вірив у вину Аллана.

— Ви зустрічалися з його родиною? — запитав Йоран.

— Ні, ніхто з журналістів не мав з ними контакту. Усі, звісно, намагалися, але родичі не хотіли розмовляти з пресою. Мати Юлії ніколи не давала публічних свідчень. Батька не було — вони розлучені. Але якої конкретної допомоги ви сподіваєтеся від мене?

— Я подумав, що хтось, глянувши на справу свіжим оком, зможе знайти те, чого не знайшла поліція… або недогледіла, — голос його звучав тепер з притиском. — Щось та мусить знайтися!

— А вас чому цікавить ця справа?

Нордін проігнорував запитання.

— Я певний: хтось щось знає, але тоді промовчав. Так завжди буває. Ви орієнтуєтеся ліпше за інших у місцевому середовищі і, як журналіст, вмієте розмовляти з людьми — інакше, ніж поліція. А ще вам уже й раніше вдавалося з’ясовувати правду в нерозкритих справах. Хтось мусить щось знати, — додав він.

— Звідки така впевненість?