Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Я подякувала дівчині й попрямувала у вказаному напрямку, відчуваючи трохи збентеження. Чому було так очевидно, що я новенька? Невже тут усі знають одне одного? Це ж нереально, враховуючи, що в університеті навчається близько 18 тисяч студентів. Дивно, але зараз не було часу це осмислювати, бо, нарешті, я дійшла до потрібної зали. Вона здалася замалою для такої кількості людей, але я вирішила спробувати протиснутися, хоча з моїм зростом це було нелегко. У голові промайнув швидкий план: просто вийти і піти за кавою, все одно ніхто не помітить моєї відсутності. Але позаду мене вже зібралося багато народу, і відступати було ніде.

Раптом у залі настала тиша, і я зрозуміла, що хтось почав промову. Я спробувала встати на пальці, аби хоч щось побачити, та в ту ж мить мене штовхнули з такою силою, що в очах потемніло. Не встигла я зрозуміти, що сталося, як опинилася на чиїхось міцних, наче камінь, колінах.

— Якого біса!? — почувся роздратований голос. Я підняла погляд і зустрілася з холодним поглядом сірих очей. Він дивився на мене так, ніби я щойно здійснила щось непоправне.

— Кошенятко, ти або сідай повністю, або злізай нахрін, окей? — прозвучав його голос, у якому змішалися і насмішка, і прихована злість. Як можна одночасно назвати когось мило й неприємно?

Відчуття сорому залило мене з голови до ніг, особливо коли я зрозуміла, що навколо зібрався натовп цікавих очей, а десь збоку навіть спалахнули камери. О, тільки цього мені й бракувало. Саме так, Арі, чудовий початок першого навчального дня.

— Лео, я попрошу тиші! — голос із подіуму вразив мене, повертаючи до реальності. Виходить, що мій «партнер по випадку» був комусь добре відомий. Тепер принаймні я знала його ім'я, і це трохи спрощувало ситуацію з вибаченням. Хоча й непокоїло те, що його ім'я знали всі.

Я вже збиралася вибачитися та вийти з аудиторії, аби не збирати ще більше поглядів, як раптом міцні руки Лео стиснули мою талію, утримуючи на місці.

— Хоч слово, і це буде найгірший рік у твоєму житті, — прошепотів він із холодною впевненістю. — Не копай собі могилу, новенька.

Я завмерла, почувши його хрипкий голос. Що за..? Чому всі одразу впізнають у мені новеньку? Невже на мені якесь невидиме клеймо? Усі навколо здавалися надто впевненими, надто обізнаними, а я відчувала себе так, ніби потрапила у гру з правилами, яких не знала.