Читати книгу - "Між нами, Верефрі"

-Так, я.- він відкрив дверцята свого джипа,- але це зовсім інше.

-Просто зробіть мені такий самий дизайн, як у вашому квітковому.-Його погляд був сповнений нерозуміння, наче те, що він просив, було дрібницею.

Я покірно сіла в його машину, білий шкіряний салон. В машині жодного натяку на дівчину. Ніякої помади, парфум, гребінця, абсолютно нічого..таке можливо? Коли в мене був хлопець,то в його машині було купа натяків на дівчину.

-То..коли я зможу почати підготовку?-нервово почала перебирати пальцями на колінах. Він кинув погляд на мої коліна, потім піднявся на мою блузку і зрештою повернув голову на дорогу.

-Хоч завтра,- коротко і зрозуміло.

-Гаразд, думаю за місяць я встигну.- перестала перебивати пальцями і просто дивилась у вікно.

Його кутики губ смикнулися у невизначеній усмішці, ніби я несподівано його розсмішила.

-Ти не правильно мене зрозуміла. Весілля буде через тиждень.

-Ти жартуєш, правда?- це жарт? Немає людини, яка б так безвідповідально ставилась до своговесілля.

-Ні,- я кинула оком на нього.

-Та ти жартує

-Абсолютно,- він глянув на неї серйозно, підкреслюючи, що його слова не були жартом.

-Це ж..не спати ночами! Треба знаєш скільки всього зробити?! Треба замовити оркестр, придумати який буде фуршет, які квіти краще підійдуть, який буде перший танець.

Мене почало підкидати від цієї думки, це ж мені знову прийдеться переносити зустріч з Вірою.

Він кинув на мене зацікавлений погляд,- а звідки ти знаєш стільки про підготовку до весілля?

-Тому що… - я зітхнула, не хотівши розповідати про той досвід із зірваним весіллям.-  Мені колись було цікаво. Як можна так безвідповідально ставитись до свого весілля!

Я зиркнула на нього, на що він ввімкнув пісню на весь салон. Я назвала йому свою адресу, і всю дорогу ми їхали мовчки. Коли машина зупинилася, я вийшла й попрямувала до свого приватного будинку.

-Зачекай!- гукнув він, підійшовши до мене. Його широкі плечі, каштанове волосся, та його темні очі, як бездонні озера були прикуті до моїх блакитно-сірих очей, ми зустрілися з його поглядом, ніби пробиваючи туман між нами, і я відчула, як кожен його погляд проникає глибше, ніж я готова була прийняти.

-так..?-майже прошепотіла я, не впевнена чи почув він мене.

Він прочистив горло,- ти забула сумку в машині.

-О..так, дякую,- недбало посміхнулась йому. Він все ще стояв,засунувши руки в кишені.-щось ще?

-Я завтра надішлю по тебе свого водія. О 9 буде нормально?

-Так, звісно. До завтра.

-До завтра.

Я зайшла на подвірʼя, чуючи як віддаляється його машина. Дай боже тобі сил, Харпер.

Рівно о дев’ятій я вийшла на вулицю, щоб чекати його водія. Довкола не було жодної машини, і, хоча минуло вже п’ять хвилин, ніхто так і не з’явився. Аж раптом, із шумом гальм, просто за кілька метрів від мене зупинився чорний джип. Здається, той самий, у якому я їздила вчора. Двері відчинилися, і з машини вийшов чоловік середніх років із сивим волоссям. Його вигляд привернув мою увагу — ця сивина йому дуже личила.

— Добрий ранок, пані, — він привітно кивнув, зачиняючи двері джипа. Його голос був спокійний, але впевнений.

— Добрий ранок, — відповіла я, оглядаючи машину. — Ви водій?

— Так, мене звати Адам. Я працюю на пана Меттью-Ноя. Ви, мабуть, та сама флористка?

— Так, Харпер, — я усміхнулася і обережно поставила сумку біля себе. — Сподіваюся, не запізнилися?

Він трохи посміхнувся, відкриваючи двері машини для мене.

— Вибачте за затримку, дорога була трохи зайнята. Але тепер усе за розкладом. Ви готові?

— Готова. Хоча трохи хвилююся, вперше працюю з таким клієнтом, — зізналася я, сідаючи на пасажирське сидіння.

Він кинув швидкий погляд на мене, потім знову зосередився на дорозі.

— Не хвилюйтеся, пан Меттью-Ной любить професіоналів. Якщо ви тут, значить, він вам довіряє.

Ці слова трохи заспокоїли мене. Машина рушила, і я подивилася у вікно.

— А ви давно працюєте з ним? — запитала я, аби якось заповнити тишу.

— Більше десяти років, — відповів Адам. — За цей час у нас побувало чимало людей, але ви — перша флористка, яку він запросив додому.

— Перша? — здивовано перепитала я.

Він кивнув, трохи посміхаючись.

— Схоже, ваші букети справили на нього неабияке враження.

Я відчула, як мене охоплює легкий рум’янець.

— Сподіваюся, вдома йому сподобається не менше.

— Не хвилюйтеся, — сказав він упевнено. — Якщо вже ви тут, значить, усе буде добре.

— А як давно ви займаєтеся флористикою?

— Майже п’ять років, — відповіла я, повертаючи голову до нього. — Спочатку це було як хобі, а потім перетворилося на роботу. Мені завжди подобалося створювати щось красиве.

Він схвально кивнув.

— Це помітно. Ваші роботи справді унікальні. Пан Меттью-Ной дуже вибагливий, але сказав, що таких букетів він ще не бачив.

— Це приємно чути, — я ледь усміхнулася. — А він… строгий?

Адам задумався на мить, ніби підбирав слова.

— Він вимогливий, але справедливий. Якщо ви його не підведете, він завжди оцінить це.

— Звучить як виклик, — пожартувала я, намагаючись приховати своє хвилювання.

Адам злегка усміхнувся.

— Скажімо так, це можливість.

Ми під’їхали до великого особняка за високим парканом. Ворота автоматично відчинилися, пропускаючи нас на територію. Будинок виглядав стримано, але дуже елегантно: білий фасад, великі вікна, а навколо — доглянутий сад.

Адам зупинив машину біля входу й першим вийшов, щоб відкрити для мене двері.

— Ласкаво просимо.