Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Мабуть, ті двадцять хвилин, що котюга був невідь де, наклали на його психіку незабутній відбиток! Але ж незабаром прийде мама… Уявляю, що станеться, коли вона побачить це руде чудовисько!

Петько так гарно висловлюватися не вмів, що пояснювалося досить просто. У Льохи вдома була велика бібліотека, і читав він багато. Петько ж пробувався здебільшого журналами з коміксами та голівудськими бойовиками по телевізору.

— Та не переймайся ти! Ходімо, я тобі зараз покажу, як ця штука працює, а разом і твого котиська з кімнати витягнемо!

— Не заперечую!

Льоха негайно вимкнув компа, перевдягнувся й запхав у кишеню ключі від квартири:

— Я готовий!

Йти довелося недалеко. Штукенція перебувала у старому парку, лише за квартал від Льохової багатоповерхівки. Це був великий сірий, з блакитним полиском, валун. Він стирчав у землі на невеликій галявині й з одного боку поріс мохом.

— Мох на каменях буває з північного боку, — негайно згадав Льоха географічну істину усіх часів та народів. — Ет!.. Немає компаса, щоб перевірити.

Вони обійшли довкруж валуна. Петько поблажливо посміхався й не заважав другу.

— Ну? — запитав Льоха.

— Що ну? — не зрозумів Петько.

— Та я його вже разів із п'ять просив, щоб він мене додому за кошаком доправив, і нічого… А ти часом з мене не збиткуєшся?

— Які збитки? Дивись…

Петько наблизився до валуна і раптом розчинився у повітрі. Льоха від подиву ледь не сів просто на землю.

* * *

Тим часом додому з роботи повернулася Льохова мама.

— Синку, ти вдома? Агов, синку! — але у відповідь вона почула лише тишу.

І раптом посеред цієї, взагалі-то нормальної для порожньої квартири, тиші почувся відчайдушний кошачий лемент. Цей звук миттєво довів маму до стану легкого стресу. Лемент долинав із синової кімнати. Без сумніву, там був кіт! Мати, наче вправний спринтер, рвонула на звук, почути який вдома очікувала менш за все. Те, що вона побачила, відчинивши двері, перевело стрес із легкого стану у середній: біля ліжка стояв товариш сина Петько з брудним рудим котом на руках.

— Боже поможи!.. — прошепотіла мати, заплющила очі та притулилася до дверей. — Петре, що ти тут робиш? І що тут робить ця жахлива істота?

У відповідь вона почула лише тишу. Коли мама розплющила очі, у кімнаті нікого не було. Ця подія перевела стрес зі стану середнього у важкий. Позаяк розумного пояснення появі та зникненню Петра, а що більше — рудого кота, не було й бути не могло, мати знову заплющила очі.

— Негайно у відпустку! Допрацювалася! Завтра до лікаря — і терміново у відпустку! Мені ще галюцинацій бракувало…

Мати знову з острахом розплющила очі й оглянула кімнату. Слава Богу, галюцинація зникла остаточно. Жінка повторила дослід ще кілька разів, впевнилася, що кіт зник надійно й повертатися не збирається, тоді нарешті зняла туфлі і взулася у капці.

* * *

Петько знову з’явився біля валуна, тримаючи на руках рудого котиська. Той геть здичавів від таких несподіваних та дивовижних пригод. Щойно Петько розтиснув руки, котюга з диким нявом дременув до кущів, де й зник.

— Отакої… — пробурмотів Льоха.

— Там саме твоя мати прийшла, — обережно, з острахом у голосі, сказав Петько друзяці.

— І що? — схвильовано запитав Льоха.

— Та нічого особливого… Охнула лише…

— За серце хапалася?

— Ні, тільки за двері.

— Ну, тоді ще нічого… Ти їй щось розповідав?

— Та ні… Вона відразу очі заплющила, а в цей час мене й висмикнуло.

— Так… — Льоха обійшов валун ще раз, наморщив лоба, потім обхопив голову долонями, навіть замукав від напруги і здивовано глянув на Петька. — Слухай-но, не працює! В тебе працює, а в мене — ні. Незрозуміло… А як це сталося першого разу?

Петько замислився.

— Розумієш, я повз цей камінь проходжу майже щодня — і нічого такого ніколи не траплялося, але вчора…

I Петько почав розповідати, як учора він посварився з Патлатим і отримав від того важелезним рюкзаком по голові.

— Слухай, Петько, а може вся справа саме у голові?

— Тобто? — не зрозумів Петько глибоку думку друзяки.

— Ти бачив, як носять на вусі «Bluetooth»?[1]

— Ти маєш на увазі «Синій зуб»?

— Саме так. Так ось, мобільник випромінює хвилю визначеної довжини. Синій зуб також. Щоб цей самий зуб почув мобілку, їхні хвилі мають бути однаковими, тобто їх треба налаштувати одну на іншу. Може статися, що ти ходив, ходив, а довжина хвилі твого мозку була не такою, як довжина хвилі цієї каменюки. А потім Патлатий вперіщив тебе по кумполу рюкзаком і ваші хвилі збіглися! Ти почав чути камінь, а камінь — тебе. Як тобі версія?

— Ну, ти й намудрував… — Петько знизав плечима. — Хоча, чом би й ні?

— Тоді в мене не виходить тому, що хвиля мого мозку не такої довжини, як у цієї каменюки. Може, зробимо дослід? — запропонував Льоха.

— Який? — поцікавився Петько.

— Твій рюкзак зараз де?

— Ясна річ, вдома.

— Давай його сюди.

Петько зник, але миттю з’явився знову. Рюкзак на льоту випав у нього з рук і гепнувся прямісінько Льосі на ногу.

— Ойййййй! — виснув він. — У тебе там цегла, чи що?

— Та підручники у бібліотеці отримав, — розгубився Петько, доки Льоха підстрибував на одній нозі та сичав від болю.

— Дослід набуває небезпечного розвитку, — врешті-решт задумливо сказав Льоха, рішуче підняв рюкзак, виклав з нього половину книжок та зважив на руці.

— Нумо, давай! — сказав він, простягнувши рюкзак другові.

— Що давати? — не зрозумів той.

— Як що? Бий мене по голові! А раптом спрацює?

— Ти гадаєш?.. — невпевнено запитав Петько, але старанно розмахнувся та вгамселив друзяку по довбешці.

Льоха охнув.

— А легше не можна?

— Так мене ж Патлатий теж приклав не слабо…

Льоха ще з хвилину трусив головою, намагаючись прийти до тями, а тоді знову заходився напружено думати. Він наморщив лоба, напнув щоки, зчепив зуби, навіть почервонів від напруги, але нічого в нього не вийшло. Камінь не відгукувався.

— Дослід проведено некоректно, — пометикувавши, нарешті заявив Льоха.

— Що значить некоректно? — запитав Петько.

— Це означає неточно. Патлатий бив тебе своїм рюкзаком?

— Звісно. Моїм рюкзаком його бив я.

— Ось! Давай сюди Патлатого із його рюкзаком.

За мить звідкись згори, точнісінько так, як кілька хвилин тому обвалився Петро, перед ними гепнувся приголомшений Патлатий з брудним рюкзаком у руці.

— Гей! — заволав він розгублено. — Що за хохми? Зараз як буцну когось в торець!

— Та буцай! — не розгубився Льоха, і миттю отримав те, що бажав. Патлатий, здоровий, гладкий та нахабний, з усієї сили лупонув по Льоховій