Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

туманець. А механовантажник, відкидаючи заборонні йому накази, котився собі по нічиїй землі, затуляючи собою поле зору гармат протиметеорного захисту — засліплюючи їх, хай і на кілька хвилин. Четверо марсіянських піхотинців вискочили зі свого бункера, як того й вимагав безпековий протокол. Армовані ска­фандри дозволяли їм ковзати по поверхні планети, мов по льодку на ковзанах. Кожен із них міг розстріляти всю його команду й хіба що скривитися на одну мить від жалю. Філіп принципово ненавидів усіх їх купно й кожного поокремо. Ремонтники вже дерлися до зіпсованого пристрою. За годину й відновлять увесь лад.

Двадцять хвилин і сорок п’ять секунд.

Філіп став, озирнувся на свій рій. Десять добровольців, найкраще з того, що міг запропонувати Пояс. Ніхто з них, крім нього самого, їхнього ватажка, не знав, чим такий важливий їхній наскок на цю марсіянську базу та й яка, власне, мета цієї їхньої місії. Всі вони готові були загинути, якщо він дасть їм такий наказ. Бо ж він, Філіп, неабихто. Він є син свого великого батька. Філіп відчував це усім своїм серцем, усім єством. Ні, не страх, а гордість. Відчував він гордість.

Дванадцять хвилин і тридцять п’ять секунд. Тридцять чотири. Тридцять три. Підзарядившись, лазери ожили: позначили своїм світлом і чотирьох піхотинців, і бункер із групою підтримки, і паркани периметру, й майстерні з бараками. Марсіяни обернулись: їхня броня була така чутлива, що вловлювала навіть легесенький доторк невидимих променів світла. Обертаючись, ті підняли свою зброю. Філіп завважив, що один із них помітив його команду, і його рушниця націлилася на них. На Філіпа.

Він затамував віддих.

А за пів місяця до того один корабель (котрий саме, Філіп не знав) далеко в юпітеріанській системі зробив надшвидкий переліт, доходячи до десяти чи й до п’ятнадцяти g. І в визначену комп’ютером наносекунду випустив десятки вольфрамових набоїв, а ще, посеред тієї маси, — чотири запасні недалекосяжні ракети з прикрученими до них дешевими одночастотними сенсорами. Такі прості, що й машинами хто б їх назвав. Таж дітки шести літ що день Божий стуляють докупи куди складніші цяцьки. Але з прискоренням до ста п’ятдесяти кілометрів на секунду не потрібна була їм ніяка складність. Тільки правильно вкажи їм шлях.

За той короткий відтиночок часу, поки сигнал пройшов крізь Філіпове око, втрапив у його зоровий нерв, а звідти — у відповідну зорову частину його неокортексу, все й скінчилось. Він почув гуркіт, побачив, де тільки-но стояли ті піхотинці, шлейфи викидів двох ніби миттєво виниклих зірок, якими насправді були два військові кораблі вгорі над головою, — уздрів це аж по тому, як вороги загинули. І він увімкнув радіозв’язок свого скафандра.

— Ічібан! — мовив він, пишаючись тим, як спокійно прозвучав його голос.

Гуртом вони стрибнули вниз і посунулися по схилу кратера. Марсіянські корабельні палали фантастично: високі шлейфи охоплених пожежею майстерень сягали неба. Горіли вивільнені якісь леткі гази. Снігові фонтани виривалися з бараків: то замерзала випущена їхня атмосфера. Навіть тіл піхотинців не було: тут і там валялися вони, роздерті на шматки. Хмара пилу й розкришеного льоду заповнила кратер, і тільки внутрішній комп’ютер скафандра вів його до мети.

Десять хвилин і тринадцять секунд.

Філіпова команда розділилась. Троє вийшли на середину відкритого простору, вишукуючи досить велике місце, де б розгорнути зроблену з хімічно чистого вугілля тонку чорну тканину евакуацій­ного риштовання. Двоє інших добули з кобур безвідбійні автоматичні пістолети, аби застрелити всякого, хто тільки видряпається з руйновища. Ще двоє кинулися до зброярні, а троє пішли з Філіпом до складів. Із пилюги забовваніла будівля, незрушна та грізна. Вхідні двері замикані. Механічний вантажник лежав повалений на боці, а його водій був мертвий чи ще конав. Філіпів технічний спец підійшов до дверних контролів і спробував їх відкрити зубатою штабою з двигунчиком.

Дев’ять хвилин, сім секунд.

— Джозі! — сказав Філіп.

— Врізуюсь! — коротко відказав Джозі.

— Знаю, що врізуєшся, — йому Філіп. — Та якщо не можеш відкрити...

Нарешті великі вхідні двері зрушили, здригнувшись, та й піднялися. Джозі обернувся й увімкнув ліхтарики свого шолома, тож Філіп розгледів вираз його грубого обличчя. Ось вони увійшли до складського приміщення. Там громадилися цілі вежі з гнутої кераміки та сталі. Та справдешні гори! Тонкі, мов волосина, сотні кілометрів дроту були намотані на котушки, вищі за Філіпа. Масивні принтери чекали, коли їм накажуть навиготовляти пластин, що будуть складені в щось більше над порожнечею, або визначити об’єм і зробити з нього бульбашку з повітря, води й складної органіки, що підходила б для людського довкілля. Моргали аварійні вогні, надаючи тому просторому приміщенню моторошного вигляду катастрофи й пожежі. Філіп рушив уперед. Він і не стямився, як у нього в руці опинився пістолет: машинально вихопив із кобури. Уже не Джозі, а Мірал прив’язувався на сидінні вантажного механізму.

Сім хвилин.

Червоне та біле миготіння перших аварійних машин додало­­ся до безладу, яким стала корабельня. Світло лилося звідусюди й нізвідки. Філіп почовгав поміж рядами зварювальних апаратів та металевих принтерів. Діжки сталевого й керамічного пилу, дрібнішого за тальк. Гори спірального осердя. Верстви кевлару й зброї, що стріляє піною, купчилися, мов найбільше в Сонячній системі ліжко. В одному вільному кутку приміщення лежав увесь епштейнівський рушій у розібраному вигляді, мов найбільший пазл усесвіту. І на все те Філіп не звертав уваги.

Розріджене повітря не доносило звуків стрілянини. Контрольний пристрій його шолома доповів: летить швидкорух! — тієї самої миті, коли на сталевій балці праворуч від Філіпа зблиснула яскрава пляма. Опукою впав він додолу, а його тіло, в цій мікрогравітації, розплатувалося повільніше, ніж у кораблі під час прискорення. Згори в прохід зістрибнув марсіянин. Не в армованій броні охорони, а тільки в простому технічному екзоскелеті. Філіп прицілився в центр тієї маси й випустив половину набоїв, що були в магазині. Від самого дула трасуючи, вони полетіли, кожен витрачаючи свій запас палива, прокреслюючи вогняний, сіро-червоний слід у роз­рідженому повітрі Каллісто. Чотири влучили в марсіянина, й бризки крові поплинули морозяним червоним снігопадом. Екзоскелет перемкнувся на аварійний статус: його лампочки засигналили похмурим жовтогарячим світлом. На якійсь там частоті він сповістив місцевій «швидкій допомозі», що сталося щось жахливе. У цьому контексті його сліпа вірність обов’язку була майже смішна.

Тихо прозвучав у навушниках Міралів голос:

— Агей, Філіпіто! Чи берем оті каністри з піддонів?

Не зразу й знайшов, де ж він, той Мірал. Ага, он він: чорним кольором костюма антивак геть злився з величезним механізмом, от ніби їх і створено як обоє-рябоє. Тільки невиразно прозирав символ розкресленого кола ОПА — Об’єднаного Поясу Астероїдів — на пребрудному одязі Мірала. Коли б не це, можна було б подумати: загиджений трохи, але цілком марсіянський