Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

Малюнки вказували, кому належать стільці, і тому діти вважали їх своєю власністю, але власністю не у звичному розумінні слова, як одяг чи інші речі, отримані від батьків. Одяг, як вони бачили, передавався від одного іншим, іграшки замикали в шафі або викладали на кутові етажерки в передпокої, а ось стільчики, позначені їхніми портретами, ніхто й не подумав би в них забрати.

Ось чому діти сердилися на Товсту Кайсу, коли вона іноді ставила стільці на високий березовий комод, до якого вони не могли дотягнутися. Що з того, що стільчики, коли їх волочили по мостинах, залишали негарні сліди на тільки-но помитій підлозі. Колишній няньці завжди бракувало духу позбавити дітей їхніх стільчиків хоч на мить.

Пані Лаґерльоф, звісно, бачила, що нянька не вміла належно поводитися з її дітьми. Вони побоювалися Товстої Кайси, нерадо залишалися з нею. Але няньку найняли на рік, тому до кінця терміну звільнити її не могли. Пані Лаґерльоф сподівалася, що влітку стане ліпше, діти цілими днями гратимуться на свіжому повітрі й здебільшого обходитимуться без няньки.

Одного ранку, на самому початку літа, трапилося так, що наймолодшу дівчинку залишили в дитячій саму. Ще сонна, вона сиділа на своєму розсувному ліжку, дивуючись, куди всі поділися, і водночас відчуваючи дивний страх і млявість.

Трохи отямившись зі сну, дівчинка згадала, що вранці діти ходили з лейтенантом Лаґерльофом до озерця Ос-Брунна купатися. Коли повернулися, Товста Кайса вклала всіх трьох в ліжка, навіть не роздягаючи, щоб вони трохи поспали до обіду.

Однак зараз у ліжках не було ні Югана, ні Анни. Сельма здогадалася, що вони встали й пішли собі. Мабуть, уже граються в садку. Вона трохи на них нагнівалася, що залишили її саму. Але нічого не вдієш. Треба злазити з ліжка і йти до решти.

Сельмі виповнилося три з половиною рочки, вона вже могла і двері відчинити, і по сходах спуститися, а ось перейти самій через горище було найважче. Дівчинка прислухалася, чи не прийде хтось за нею.

Ні, ніяких кроків. Доведеться йти самій. Але чомусь дівчинка не змогла встати з ліжка. Пробувала раз за разом і падала на подушку. Ноги стали ніби чужими й не слухалися.

Сельму охопив жах. Від відчуття безсилля вона мов заклякла. Той страх був таким безмірним, що вона запам’ятала його надовго, на все життя.

Звісно, вона розплакалася. Від відчаю і самотності, а поруч нікого з дорослих, хто міг би її утішити.

Зрештою, сама вона побула недовго. Двері відчинилася, і ввійшла Товста Кайса.

— Хіба ти не зійдеш обідати, Сельмо? — ​запитала вона. — ​Старші дітки вже…

Товста Кайса замовкла на півслові. Дівчинці навіть на думку не спало, що на порозі стояла сувора нянька. У своєму безмежному розпачі вона бачила лишень дорослу людину, яка може їй допомогти, і простягнула до неї ручки.

— Візьми мене, Товста Кайсо! — ​скрикнула мала. — ​Забери мене звідси!

Коли Товста Кайса підійшла до ліжка, Сельма обвила ручками її за шию і так міцно притулилася, як жодна дитина досі. Жінка затремтіла, голос задрижав.

— Що сталося, Сельмо? Ти захворіла?

— Я не можу йти ніжками…

Сильні руки легко підхопили її, мов кошеня, а сувора й неприступна Товста Кайса вмить збагнула, як треба розмовляти з дитиною.

— Не плач, Сельмо, — ​промовила вона. — ​Я знесу тебе вниз.

І все дитяче горе мов вітром розвіялося. Страхи й хвилювання забулися. Не біда, що вона не може йти сама — ​її понесе на руках Товста Кайса! Сельма збагнула, якщо маєш такого сильного й чудового друга, як Товста Кайса, можна нічого не боятися.

Поважний гість

Юган і Анна були полишені самі на себе через велетенський переполох — ​хворобу Сельми.

Та це й зрозуміло. Юганові вже виповнилося сім, і пан Тюберґ учив його читати. Бо ж він хлопчик і вважався майже найстаршим з дітей. Звісно, він мав старшого брата, але той ніколи не бував удома, постійно жив з маминими батьками у Філіпстаді. А тут раптом усі перестали зважати на нього й клопоталися лише найменшою сестричкою.

П’ятирічна Анна вже й шити вміла, і гачкувати, гарненька дівчинка, найстарша донечка й мамина улюблениця. Та яка з того радість, якщо захворіла Сельма.

Дорослі дуже засмучувалися, дивлячись на дитя. «Як же бідолашка житиме? — ​казали вони. — ​І світу не побачить, сидітиме ув’язнена в чотирьох стінах, навіть з місця не зрушить. І заміж не вийде, і подбати про себе сама не зможе. Важко їй буде…» Усі ставилися до хворої дівчинки ласкаво й співчутливо. Анна з Юганом не мали нічого проти, але ж не можна забувати, що є ще й інші діти.

Гірше було з Товстою Кайсою. Вона носила Сельму на плечах, ніжно цокотіла до неї, примовляла, що мала — ​справжнє янголятко. А хіба мама й тато, і бабуся, і тітка були не ліпші? А хіба вправний столяр з Акерсбю не змайстрував для Сельми маленький візочок, у якому Товста Кайса всюди її возила? А хіба Юганові чи Анні дозволяли брати той візочок, щоб возити в ньому пісок? Ні, він належав тільки Сельмі, ніхто не смів його забруднити.

І Юган, і Анна знали, що раніше, коли Сельма ще ходила, вона нічим особливим не вирізнялася, а тепер, щойно хтось заходив у гості, малу приносили на показ. Якщо на кухню заходила якась селянка, миттю прибігала Товста Кайса й показувала їй Сельму. Найприкріше, що Товста Кайса безугавно торохтіла, яка чемна й мила Сельма. Ніколи не плаче, завжди весела, хоча й не може ходити. Чом би їй не бути веселою, дивувалися Юган та Анна. Їй же добре живеться! Увесь день на руках носять, розважають і пестять.

Що ж, Юган та Анна одностайно прийшли до висновку, що Товста Кайса просто нестерпна. Нянька обурювалася, що пані Лаґерльоф пошила Анні гарнішу сукенку, ніж Сельмі. А якщо іноді хтось відгукувався про Югана, як про слухняного й ввічливого хлопчика, не минала нагоди сказати, що було б справжньою ганьбою, якби він поводився неввічливо, маючи змогу ходити куди захоче.

До Сельми раз по раз викликали старого лікаря з Сюнне, і Юган з Анною вважали, що так правильно. Не сердилися, коли домашні просили поради в Гьоґманової Інґи, яка часто відвідувала хутір і читала заклинання над свинями й коровами. Однак вважали, що одного разу, за відсутності вдома лейтенанта Лаґерльофа, бабуся, домогосподарка й Товста Кайса зайшли надто вже далеко, запросивши в Морбакку страшну