Читати книгу - "Збірка оповідань, Степан Дідик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рекор схиливши голову, спостерігав за старим в окулярах. Той переходив дорогу, а його слабке, сиве волосся теліпалось повітряними потоками від машин, що проносились. Рекор старанно повів ніздрями, відчув що прийшов час. Він не схибить. Цього разу йому поталанить.
Півтори сотні років він намагався стати поводирем. Він хотів бути як Керк, який за більш ніж триста літ провів за сотню душ. Керк був вожаком зграї воронів. В цій зграї народився і прожив всі свої роки Рекор.
Абсолютно чорне пір’я, що блищало перламутром, гордовита постава, високо піднята голова та погляд що пронизував наскрізь, надавали Рекору тріумфально урочистий вигляд. Саме таким має бути пра-пра-пра-внук Рукотера. Рукотер то ворон, який свого часу тримав під своїм крилом Одина. Люди та ворони тоді ще мешкали в одній спільноті. Рукотер ділився своєю мудрістю з цим чоловіком. А той невдячний, уявивши себе богом, вирішив знищити весь воронячий вид.
Звісно, це не вдалось зробити людям. А ворони визнали війну з цими нещасними, нижче за свою гідність. Проте контакти з людьми довелось припинити. Та все ж стати поводирем мріяв кожен шляхетний ворон.
Рекор пильніше подивився на книжку в руках сивого. Старий читав її, не помічаю нічого навкруги. Люди - недолугі створіння. Книжка під самим дзюбом, а він ще й окуляри начепив. Рекор сидів на маківці електричного стовпа. Щоб підлетіти до старого йому довелось би зробити не менш п’яти помахів крила. Але нащо? Цілком досить сфокусувати погляд і можна розгледіти те, чим так захопився старий:
«Погляньте на птахів: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці;
І Отець ваш Небесний годує їх…»
Запах з такою силою вдарив, що навіть пір’їнки на потилиці ворухнулись. Правий був Керк. Нюх – це найперше, що потрібно поводиреві. Саме нюх вловить раніше. Раніше за зір та слух.
Коли тіло старого почало випрямлятись, Рекор розім’яв крила. Ось-ось тіло, або як люди його називають душа, залишить свою оболонку. Тоді треба поспішати. Керк пояснював, звільнившись тіло може полетіти з такою неймовірною швидкістю, що найшвидший ворон навряд чи наздожене. Треба бути поруч в мить розщеплення, і проявити всю мудрість, щоб утримати тіло від віковічних митарств.
Тіло відділилось вже наполовину, хода уповільнилась. Розгублене тіло нахилилось над тремтячою маківкою старого. Рекор вже простягнув крила вперед для першого помаху, як раптом пролунало різке виття автомобільного клаксона і вереск шин.
– Куди прешься, опудало!
Розгублений старий дивиться кілька секунд на водія що кричить, потім знову в книгу. Слідом за машиною, що зупинилась вже зібралась ціла низка машин. Водії поспішають, і виплескують своє невдоволення істеричною какофонією.
– Забирайся з траси, мудило! Чи тебе на капоті провезти?
– Жити набридло?
Останнє питання просочується в свідомість старого, і він, вдивляючись в книгу йде далі через дорогу. Тіло тягнеться слідом, вже ледь чіпляючись за оболонку. Рекор злетів. Вітер перегорнув сторінки.
«Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив…»
Старий човгає до найближчої лавки, підіймаючи хмари пилу. Коли він сідає, тіло остаточно відривається від оболонки. Проте Рекор вже поруч:
– Не кру-кружляй. Все добре. Все так і має бути. Я допоможу. Не хвилюйся.
Тіло дивиться на ворона, потім на фігуру старого з опущеною головою та книжкою на колінах. Наступної миті воно летить до своєї оболонки, та прорізає ту наскрізь. Здивовано завмирає. Рекор підлітає і співчутливо хитає головою:
– При-припини істерику, кажу. Розумом це складно зрозуміти. Проте можна. Сталось те, що і мусило. Дивись на мене, дивись кажу.
Тіло насилу відриває погляд від старого, переводить на ворона… і провалюється в некліпну чорноту очей.
– Як ти? Кажи! – запитує ворон.
– Мені боляче… І… І страшно.
– Вірю! Нумо забираймося звідси. Бо на мене вже поглядають. Чого це я навколо старого кружляю.
Вони відлітають і розташовуються в гілках карликової яблуні.
– Біль минеться. Болить, бо від тебе наче відрізали частину. На дев’ятий день зарубцюється. А страх твій я розвію. Саме для цього я тут. Мушу зізнатись мені й самому дещо лячно. Ти в мене перший.
– Що?
– Я ворон з давнішнього роду Рукотера. Кожен шляхетний ворон з нашого роду стає поводирем. Для цього треба самостійно знайти, підготувати і супроводити звільнене тіло в профілакторій.
– Що це? Профілакторій, це що таке?
– Місце де вирішують про подальшу путь тіла.
– Тобто, як?
– Для твоєї оболонки – ворон показав дзьобом в бік сивочолого, біля якого вже зібрались люди – все скінчилось. Для тебе це черговий перехід. А куди цей перехід виведе, вирішують у профілакторії.
– Я не хочу. Я боюсь.
– Я буду поруч з тобою, весь час до профілакторію. Буду намагатись розвіяти всі твої страхи й сумніви. Сподіваюсь, що через сорок днів, ти засяєш гармонією істинного буття.
Рекор замовк, підбираючи потрібні слова. Продовжив:
– Ми потрібні один одному. Я підготую тебе, і ти станеш доказом моєї спроможності бути поводирем. По руках, тобто згоден?
– Так.
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Збірка оповідань, Степан Дідик», після закриття браузера.