Читати книгу - "Жити на Землі, дихати на Марсі, Сніжний Василіск"

Мої продукти вже у клітці під дверима. Розблоковую її паролем, який оновлюється в персональному додатку щоранку, і несу пакети на кухню. Плиточка з дрібних глянцевих білих квадратиків віддзеркалює різнокольорові пакування, коли я висипаю зміст пакетів на стільницю. Розклавши все у холодильник та шафки, хапаю упаковку чіпсів, і плюхаюся на диван. По дорозі майже придумав, що хочу подивитися, а зараз всівся, і забув. Перемикаю канали в надії зупинитись на чомусь цікавому. Час від часу кімнату освітлює бірюзовий промінь сканеру — ближче до ночі патрулі частіше сканують житлові будинки на наявність випромінення заборонених приладів або людських тіл без пульсу. В дитинстві не міг звикнути, щоразу прокидався уночі від цього світла, а тепер вже майже і не помічаю. Шкода, що ролети на вікні не настільки щільні, щоб достатньо заглушити промінь. 

Поки тягнувся за банкою холодної кави з кокосовим молоком, здалося, що в руці щось скрипить. Прибрав звук на телевізорі, прислухався — дійсно, скрипить зап’ястя. От лихо, тепер ще й на мастило витрачатися… Люди минулого у фільмах скаржились, що фінансово непросто утримувати автомобілі, мотоцикли. Ага, ви б знали, скільки коштує щомісячне обслуговування імплантів — жахнулися би. Та ще й раз на місяць треба ліки приймати, щоб не почалось відторгнення. Суцільна морока. Але і без них зараз складно. Гірше, ніж у минулому без автомобіля. Тільки уявіть собі — не маєш біочіпу, і не можеш без сторонніх пристроїв ні зателефонувати, ні щось замовити, ні розрахуватися, ні новини почитати. Повідомлення приходили кудись на ноутбук, на телефон, а якщо сіла батарея — все, нічого не отримаєш. Навіть час не дізнався б без окремої деталі на руці, годинника. І мапи з навігатором не було в голові без стороннього заліза. І будильника. Забув квитки вдома — нікуди не поїдеш. Забув гаманець або телефон з NFC — нічого не купиш. А багато людей взагалі були сліпі, буквально сліпі, доки не винайшли очні імпланти. Не можу навіть уявити, як їм було тяжко жити, це ж щось неймовірне, із розділу фантастики. А кінцівки протезовані — без них же можна ноги зламати, якщо невдало зіскочити з вагону. Та й багато фізичної роботи, що раніше виконували роботи, а потім пілоти в екзоскелетах, тепер виконують звичайні робочі, такі, як я, з «залізними» руками. Без зайвого приладдя. Неймовірно складно було жити, як на мене. Стільки зайвого мотлоху супроводжувало кожну людину протягом всього життя. 

По телевізору термінове повідомлення, щоб вимкнули вентиляції й позачиняли вікна, бо у найближчу годину очікується викид отруйної пари в атмосферу в західній частині міста. Зітхаю, вимикаю кондиціонер, і підіймаюся на ноги — в моїй старій квартирі треба ніжками дійти до пульту керування, і ручками натиснути на кнопку блокування вентиляції, бо в цій дірі ніяких систем розумного будинку з управлінням із чіпу немає. Добре, хоч вікна самому зачиняти не треба — вони й не відчиняються вище 5 поверху. Вмикаю вентилятор, і він в’яло розкручується попід стелею — нехай хоч якесь повітря ганяє. 

Через півтори години, коли я вже розігріваю вечерю швидкого приготування у мультиплиті, повідомляють, що повітря знову в міру чисте, і показують QR-код із рецептом ліків для тих, хто перебував на вулиці і вдихнув отруйних речовин. Чудово, значить, після вечері можна й прогулятися. 

Викинувши пусту тару в сміттєперероблювач, вмикаю випадковий старий фільм на фон і йду до душу. В усіх нормальних будинках душ справно налаштовується, і вода завжди однієї температури, з першої секунди. В мене ж спочатку треба почекати, щоб стекла холодна, й тільки потім буде та температура, що я виставив. Натискаю на кнопку, і з маленьких отворів у стінах мене під тиском покриває піною з ароматом цитруса з розмарином — вчора заправив нову піну для душу, до цього була вишня з перцем. Цитрус на її фоні напрочуд ніжний, свіжий. Змивши все це під водою, виходжу із кабінки й обтираюсь рушником — сушилка в кабінці зламалася, ремонтувати поки не в пріоритеті, завжди є щось більш важливе. А у старих фільмах всі і так витирались рушником, тому щоразу під час цього процесу відчуваю себе людиною минулого, і аж наче охоплює якась незрозуміла ностальгія за часом, у якому я ніколи не бував. 

Поки причісуюсь біля екрану дзеркала, на хвилину вимикається світло. Таке часом трапляється, у нас густонаселений район, і проводів від нашого будинку до підстанції тягнеться такий товстезний сніп, що годі й дивуватись, коли десь щось не витримує. Одягаю свіжовипраний костюм, нову захисну маску для органів дихання, і зачиняю квартиру ззовні. Біля ліфту мене чекає неприємний сюрприз у вигляді голографічної таблички «не працює». Трясця, доведеться пішки йти десь поверхів 16, а там можна й зістрибнути, якщо буде ліниво спускатись до самого низу. 

По дорозі до сходової клітки, що на протилежному боці відкритого балкону, з якого безліч дверей за подвійними залізними ґратками ведуть до квартир, натикаюсь на пару знайомих обличь і з десяток невідомих. Деякі виставляють на загальний балкон стільці із маленьким столиком, і відпочивають, попиваючи міцні напої, на імпровізованій веранді з видом на бурхливе море машин, людей і ринку унизу. У когось під дверима старий облізлий диван. Якась юна леді палить біля тріснутого диско-шару у кінці балкону, притиснувшись до розмальованої балончиком і обклеєної об’явами стіни. Що-що, а до стін я тут би не торкався — невідомо, яку заразу можна підчепити. Це десь настільки ж небезпечно, як втикатися своїми кабелями до роз’ємів у громадських місцях. Особливо, якщо страховки немає. 

На сходах два тіла сплять попід стіною, прикрившись розгорнутими пакетами. Смітник в кутку клітки переповнений настільки, що навколо нього сміття не менше, ніж всередині. Що через професію, що суто з точки зору тутешнього жителя у мене від таких видовищ око сіпається. В рахунках за комунальні платежі вказана графа «за прибирання території», то де? За що я, взагалі, плачу? Треба не забути поскаржитись в управління будинком. Може, тут і не багатий чепурний жилий комплекс, але невже так складно підтримувати його чистим? Або люди мого рівня достатку, що не можуть дозволити собі престижніше житло, не гідні жити в чистоті й порядку?