Читати книгу - "Жити на Землі, дихати на Марсі, Сніжний Василіск"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Сніжний Василіск
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Переглядаючи мадіафайли минулого, досі дивуюся, як люди могли собі дозволити співіснувати із такою кількістю рослин. Невже вони були такі дешеві? Зараз свій садочок може дозволити собі хіба що мільйонер, а щоб купити одну рослину дитячого зросту, і прикрасити нею куточок у спальні, треба віддати пів зарплати. Або увесь смаковий модуль, і прощавай, хоч скільки-небудь смачна їжа. А якщо хочеш собі дерево побільше — буде коштувати, як півроку медичної страховки. Хоча, кого я тут обманюю, яка страховка… Хтось на кшталт мене, що живе від зарплати до зарплати в однокімнатній залізобетонній клітці з протікаючою стелею, забагованим «розумним» туалетом, що плює тобі в обличчя, як тільки вмикаєш його до мережі, та старим пласким хріпучим телевізором, цю медичну страховку ніколи в руках не тримав. Принаймні, свою власну. Давно думав змінити роботодавця — може, новий надав би соцпакет хоч трохи краще, але в моїй професії таких не зустрічалося. А шило на мило — марна справа. Казала мені мати йти на інженера штучного інтелекту… Дурне, що не послухав.
Сонце ще ледве-ледве визирає з-за обрію, але через щільну забудову його поки що видно лише обраним, хто живе у пентхаусах. Надворі не вщухає дощ третю добу. Поки спускався в ліфті, накрапало води за шиворіт — ще пара днів дощу, і потече по стінам, так і екрани закоротить, доведеться тоді їздити у тиші на свій 18 поверх, якщо ліфт від замикання не загнеться, звичайно.
На виході із ліфту мало не збиває мене з ніг кур’єр з великим квадратним наплічником, вдивляється в моє обличчя перелякано, аналізуючи, мабуть, чи не я його клієнт, і стрімголов стрибає у дірявий ліфт. Щоразу думаю спитати у такого, чи то правда, що за запізнення їх током б’є — але якось шкода затримувати, вони такими загнаними завжди виглядають, бідолахи.
Дорогою до метро встигаю вступити у масляну калюжу, токсичну жуйку — ледве відшкрябав від підошви, поки не почала роз’їдати — та ще й фантик до залишків жуйки приклеївся. Ну то й грець із ним, на роботі через дезінфектор пройду, відлипне.
На вході до станції встигаю пройти перед пані, яку зупиняє охорона, бо на неї почав сваритися сканер — прострочений антивірус. Треба буде й собі оновити, бо застрягну отак на вході, і сам запізнюся, і людей затримаю. Було б кепсько. І витратно, все ж це штраф.
Перевдягаюся в робочу уніформу — щільний комбінезон із гумовими чоботями й прозорою маскою на все обличчя — і готовий до зміни. Обід в пігулках не забув, відскануватися на вході не забув, вже непоганий початок. Найближчі 8 годин буде тільки відкрите море, механічний сачок і тони дрейфуючого по водній гладі сміття, яке скільки не виловлюй, прибуває й прибуває. Нічого дивовижного: велике місто, що росте на березі, за день акумулює стільки відходів, що ця робота не закінчиться ніколи. Здавалося б, купіть ви роботів, які будуть ловити це сміття — чув, що є такі у деяких мегаполісах. Але все ж людська праця дешевше, тому я і тут. Головне, не торкатись ні сміття, ні води — воно все тут завжди або кислотне, або радіаційно забруднене, або у комбінації. Тому і дихаємо через респіратори, і наприкінці зміни кожен костюм проходить обов’язкове обеззараження, як і працівники, звичайно.
Дивлюся я на ці смердючі острови сміття, зеленувато-жовту воду, і аж не віриться, що у старих кіно, де показували пляжі, вода справжня — чиста, з блакитним відтінком, і в неї навіть можна було без спецодягу заходити. Люди навіть пірнали. І діти. І не вкривались потім язвами, не випадали зуби і волосся. Після перегляду відео з пляжів минулих часів я був так вражений, що купив собі антикварний настінний календар з тропічним пляжем з білим піском, пальмами та блакитним океаном — якраз закрив місце, де шпалери найбільше вицвіли і почали відклеюватись. Оце, мабуть, чудові були часи. Аж не віриться.
Коли повертаюсь з роботи, вже темно. Темно, звичайно, умовно — ніколи не бачив це місто в пітьмі, завжди горять з усіх боків неонові вивіски, безліч екранів, світяться пігментовані тату у натовпі, гірлянди над ринками, ліхтарики в кіосках з їжею. Навіть у провулках світяться якісь вікна, ліхтарі, неонові графіті на стінах. Через біочіп замовляю доставку продуктів додому, і заходжу по дорозі у закусочну за свіжим гарячим супом із синтетичною телятиною. Не знаю, якою на смак була оригінальна, натуральна — але на упаковках пишуть, що смакові якості відтворено зі 100% точністю. Вибір невеликий — доводиться вірити. Розраховуюсь штрих-кодом на зап’ясті, вмощуюсь за стійкою на високому табуреті зі своїм номером на табло над місцем, і через дві хвилини роботична рука опускає переді мною тарілку ароматного паруючого супу. Навіть зеленої цибулі накришили, пощастило сьогодні.
Додому знову на метро. На щастя, дощ вже вщух, але коли зрізаю коротким шляхом через провулки, з іржавих безперервно працюючих блоків кондиціонерів під пліснявими стінами ще крапає вода, чиє відлуння потопає в шумі проїжджаючих машин, вуличної реклами з невеличких дронів та гомону натовпу. Бізнес-райони переважно охайні, там їздять дорогі машини, багато блискучих скляних хмарочосів, ресторани без тарганів, із живою музикою, і стіни будівель чисті, без графіті та афіш. Там приємно пахне, бо немає жодного заводу або фабрики, навідміну від нас. А у мурашнику, де я виріс і досі живу, немає, мабуть, жодної стіни без яскравих образливих написів, десятків оголошень, абияк наліплених одне на одне, і слідів чиєїсь блювоти.
Бетонні та цегляні багатоповерхівки, що дали притулок небагатим сім’ям, звичайним робочим, студентам, рясніють гніздами кондиціонерів та обвиті сотні років не фарбованими пожежними драбинами і локшиною проводів. У провулках причаїлись маленькі кафе, крамнички та майстерні, підпільні аптеки та медичні заклади без ліцензії, що видають себе за перукарні чи салони краси. Одного разу мені довелося лікувати зуби в одній з таких стоматологій, і не знаю, що мені там вкололи, але я не відчував свого обличчя півтори доби. Тоді вперше задумався над щелепним імплантом зі штучними зубами. А якщо уявити, на якому рівні інші доступні медичні послуги в цьому районі — хочеться протезувати геть усе тіло, й більше не згадувати про якісь проблеми органічного характеру.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жити на Землі, дихати на Марсі, Сніжний Василіск», після закриття браузера.