Читати книгу - "Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри, Роберт Лоуренс Стайн"

- У нас немає грошей, пам'ятаєш? - похмуро сказав Пташка.

- Може Террі дасть нам безплатні ріжки морозива, - сказав Майкл, з надією дивлячись на Грега.

- Так. Безплатні ріжки легко. Але без морозива, - сказав йому Грег. - Ти ж знаєш, який супер чесний мій брат.

- Це так жалюгідно, - поскаржилася Шері, дивлячись на малинівку, що стрибала через тротуар. – Жалюгідно просто стояти й говорити про те, як нам нудно.

- Можемо сидячі говорити про те, як нам нудно, - запропонував Пташка, скрививши рот у дурнувату напівпосмішку, яка завжди з’являлася, коли він жартував.

- Давайте хоч пройдемося, чи пробіжимося. Будь-що, аби не просто стовбичити, - наполягала Шері. Вона пройшла через галявину і почала йти, балансуючи своїми білими кросівками на високій підошві по краю бордюру, розмахуючи руками, наче акробатка.

Хлопці пішли за нею, наслідуючи її в імпровізованій грі. Всі балансували на краю бордюру, коли йшли.

З-за сусідської огорожі вискочив допитливий кокер-спанієль, голосно дзявкаючи. Шері зупинилася, щоб погладити його. Пес, люто виляючи обрубком хвоста, кілька разів лизнув її руку. Потім втратив інтерес і знову зник у живоплоті.

Четверо друзів продовжили йти кварталом, граючись, намагаючись збити один одного з бордюру, коли йшли. Вони перейшли вулицю і пішли далі повз школу.

Кілька хлопців кидали м'ячі в кошик, а маленькі діти ганяли м'яча на бейсбольному майданчику, але нікого з них вони не знали.

Дорога вигиналася вбік від школи. Вони йшли нею повз знайомі будинки.

Потім, одразу за невеликою лісосмугою, всі зупинилися і подивилися на похилу галявину, на якій траву не косили тижнями або навіть місяцями. Звідусіль стирчали високі бур'яни, чагарники були пошарпані й зарослі.

На вершині галявини, майже сховавшись у тіні величезних старих дубів, розкинувся великий напівзруйнований будинок. Колись цей будинок був величним. Він був вкритий сірою черепицею, триповерховий, із заґратованим ґанком, похилим червоним дахом і високими димарями з обох боків. Але розбиті вікна на другому поверсі, потріскана, побита негодами черепиця, голі місця на даху та віконниці, що вільно висіли поруч із заляпаними пилом вікнами, свідчили про занедбаність будинку.

Усі в Піттс Лендінгу називали його будинок Кофмана.

«Коффман» - так було написано на поштовій скриньці, що нахилилася на зламаному стовпі перед будинком. Але будинок був занедбаний роками. І люди любили розповідати дивні історії про будинок: історії про привидів і дикі казки про вбивства та моторошні речі, які там відбувалися. Швидше за все, жодна з них не була правдою.

- Агов, здається я знаю, чим ми можемо розважитися, - сказав Майкл, дивлячись на будинок, занурений у тінь.

- Що? Ти про що? - насторожено запитав Грег.

- Ходімо до будинку Коффманів, - сказав Майкл і почав пробиратися через зарослу бур'янами галявину.

- Пффф! Ти з глузду з'їхав? - озвався Грег, поспішаючи його наздогнати.

- Ходімо всередину, - сказав Майкл. Його блакитні очі ловили відблиски вечірнього сонця, що проникало крізь високі дуби. – Ми ж хотіли пригод. Чогось захоплюючого! Ходімо, подивимось, що там!

Грег завагався, але все ж ступив в будинок. Холодний мороз пробіг по його спині.

Перш ніж він зміг щось сказати, темна фігура вискочила з тіні високих бур'янів і накинулась на нього!

Друга глава

Грег аж впав на землю.

- Ааа! - закричав він.  Але одразу почув що інші сміються.

- Це той тупий кокер-спанієль! - крикнула Шері. - Він ішов за нами!

- Йди додому, песику. Йди додому! - Пташка відштовхнув собаку.

Пес підбіг до бордюру, розвернувся і витріщився на них, люто виляючи куцим хвостом.

Відчуваючи збентеження від того, що він так злякався, Грег повільно звівся на ноги очікуючи, що друзі й далі будуть потішаться над ним. Але всі задумливо дивилися на будинок Коффманів.

- Так, Майкл має рацію, - сказав Пташка і ляснув Майкла по спині, так сильно, що той аж здригнувся.

Майкл повернувся, щоб вдарити його у відповідь.

- Подивімось, як воно там.

- Нізащо, - сказав Грег, відступаючи. - Я маю на увазі, що це місце трохи моторошне, ви що не бачите?

- І що? - Шері кинула йому виклик, приєднавшись до Майкла і Пташку, які повторили її питання.

- І що?

- Ну... я не знаю, - відповів Грег. Йому не подобалося бути найрозумнішим у групі. Всі завжди сміялися з розсудливого. Звісно крутіше бути диким і божевільним. Але якимось чином він завжди опинявся розсудливим.

- Не думаю, що нам варто туди заходити, - сказав він, дивлячись на занедбаний старий будинок.

- Ти