Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

         Хотілося закрити очі, щоб усе зникло, коли він їх відкриє. Та, на превеликий жаль, це все було явним. Галас, який линув з селища, чітко наголошував, що це йому не ввижається. Переборюючи страх, Максим крадькома пішов на галас вглиб окатих хатинок, роздивляючись навкруги. Він звернув увагу, що біля побудованих хатинок не було ні огорожі, ні хлівів, ні будьяких господарських побудов. Ніде не було видно і домашніх тварин. Було помітно, що хатинки збудовані майже за одним і тим же розміром та однаковою конструкцією, так що одна від іншої нічим суттєво не відрізнялися, хіба що деякі були вже старі, а інші нещодавно прийняли своїх новоселів. Насаджених квітів на подвір’ї чи будь-яких інших прикрас (як це люблять робити наші господині) також не спостерігалося. Не було видно ніде і саду, тільки невисокі кущі буяли поміж хатинами і служили між ними своєрідною огорожею та прикриттям Максимові, завдяки яким він непомітно підкрадався до епіцентру галасу. Підійшовши ближче до натовпу, який зібрався довкола «винуватої» жінки, сховавшись за черговими кущами, чоловік спостерігав, що буде далі. Люди сердито вигукували, вимагали її покарати, смикали за одяг, наче ця бідолашна жінка понівечила та вбила свою рідну дитину. Максим на це все дивився з подивом і не міг повірити, що за такий проступок може виникнути така реакція селян. Це було схоже на якесь божевілля.  

      Раптом галас згас і всі люди в покорі схилили голови до центру майданчика, де був дерев’яний настил. Було незрозуміло, чому вони схилилися до нього, адже він був порожній. Але, придивившись уважніше, Максим помітив над настилом дивний клубочок, схожий на кульову блискавку, який ставав усе більшим і більшим, шмагаючи простір електричними розрядами, мов батогами. Коли сфера набрала достатнього розміру, щоб у ній могло поміститися три людини, вона стала прозорою, як скло, і продовжувала обертатися навколо своєї осі, постійно міняючи її нахил врізнобіч. Усередині сфери стояли три сивобородих старці. З одягу, в який вони були вдягнені, можна було здогадатися, що це священнослужителі релігії, якій поклонялися ці люди.  

      Поки розвивалося дійство прибуття старців, пауза тишини трохи затягнулася і в натовпі почали перешіптуватися. Шепіт поволі наростав, переходячи в гомін. Зненацька гучний, наче з динаміків, чоловічий голос різко зупинив цей закипівший натовп.  
– Що зробила ця жінка? – запитав один із старців, вказавши на Вереску.  
– Вона потоптала пшеницю! – вигукнув хтось із натовпу.  
– Навіщо ти це зробила? Хіба не знаєш, що це великий гріх? Говори, ми слухаємо!   
– Схиляюся перед Вашою мудрістю і справедливістю, але пшеницю витоптала не я.  
– Тоді скажи, хто це зробив? – запитали мудреці.  
      Вереска розповіла все, як було насправді, почавши ще з учорашнього вечора. Максима знову охопив жар сорому. За нього виправдовується невинна людина, а він від страху сховався і потай за цим усім спостерігає. Він сіпнувся вийти й у всьому зізнатися, але страх перед зовсім чужими людьми, тим паче перед загадковою кулею зі старцями, закував його намертво. Тож залишалося тільки спостерігати.  
      Гучний голос зі сфери привернув знову Максимову увагу до себе, звільнивши його пекучого суду сумління:  
– Гаразд, тоді розкажи, хто цей чоловік? Звідки він? І хто, крім тебе, його також бачив?  
– Я не знаю, – у розпачі тихо відповіла Вереска, розуміючи, що ніхто їй тут не повірить.  
Натовп невдоволено загув. Розлючені люди вимагали негайного покарання, а деякі з них були навіть не проти виконати вирок і самі, розмахуючи палицями біля жінки.  
– Гаразд, якщо до заходу сонця приведеш сюди чоловіка, про якого говориш, і він признає свою провину, ти будеш виправдана, але якщо ні, тоді вранці покарають тебе ще й за брехню, – сказав старець, що стояв посередині.  
     Після цього сфера знову затріскотіла електричними розрядами, помутніла, почала зменшуватися і зникла так само дивно, як і з’явилася.  

      Відчуття спраги та голоду одночасно привело Максима до тями від побаченого. Тим паче, треба було негайно звідси забиратися, бо люди почали розходитися до своїх справ і могли його помітити, а цього він не бажав. Чоловік потихеньку вийшов зі своєї засідки і побрів на хутір, дорогою розмірковуючи, де можна знайти воду, щоб попити. Максим розумів, що ті джерелакринички, які існували в його світі, йому тут не знайти. Логіка підказувала, що швидше за все воду можна знайти на низині. Окинувши поглядом місцевість, він подався у напрямку, де в його світі знаходилося Заверічанське болото. Пройшовши певну відстань, чоловік знову завмер від подиву. Перед ним на сонці вилискувало плесо чималого озера. Максим підійшов до краю берега і опустив руку у воду, щоб перевірити і переконатися, що вона справжня (він на даний момент у цьому сумнівався). Його свідомість ще не адаптувалася до «чужого» світу і кожний раз вражалася побаченим, мов вірусом, та гальмувала оброблення наданої інформації. Вода була по-літньому теплою і напрочуд чистою. Набравши в долоні води, Максим зробив кілька ковтків. «Тепла, але добре, що хоч мокра», – пожартував сам до себе чоловік. Напившись досхочу, він обвів поглядом краєвид, краса якого вражала. Такої незайманої флори в його світі, мабуть, уже не знайдеш, кругом ступила нога «горе-царя» природи і по собі залишила не слід, а добряче наслідила.  
      У боротьбі за капітал та владу людство не помітило чи просто не захотіло помітити, що перетворилося на найбільш жорстокого руйнівника свого світу. Тільки один вид фауни на землі вбиває заради наживи і розваги, це – людина, а ще її невгамовний апетит до комфорту залишає за собою шкідливе сміття, яке прогресивно знищує все живе.  
       Максим помітив, як до берега підпливла невеличка зграйка риб. Що це був за вид, він не розпізнав та й у своєму світі він не дуже знався на рибі. Правда, це його не засмучувало, навпаки, він зрадів, бо впіймати рибину для нього на даний час було легшим, ніж вполювати іншу здобич для їжі. Але ловлею він займеться не зараз, спочатку для цього треба приготувати нехитре приладдя. На щастя, доля дозволила йому пронести в цей світ невеликий складаний ніж і цього вже було достатньо, щоб вижити. А поки що він втамує голод простішим – ягодами та сироїжками, як у дитинстві, коли, граючись, бродив лісом.  
      Під вечір Максим за допомогою свого ножа вже встиг сплести з тоненьких гілочок лози та лика підхватку і дерев’яного гарпуна для риболовлі, а також облаштувати місце для ночівлі, спорудивши з гілля щось на кшталт куреня. Сосновою лапкою він вимостив низ куреня, добре знаючи з життєвого досвіду, що запах хвої відганяє усіляких комах-паразитів.  
      Сонце вже торкнулося верхівок лісу і поволі згасало, збираючись у дорогу в наступний день. Максим не поспішав іти спати. Він цілком усвідомив, що з ним трапилося, і де він знаходиться. Чоловік відчував себе крихітною піщинкою на цій чужій планеті Земля. Його рідний хутір став для нього і пасткою, і захистом, бо лише на цьому клаптику землі він почувався захищеним.  
      Правда, йому все одно було лячно, бо цей клаптик його світу затис у своїх лапах чужий, зовсім невідомий світ, і що він приготував для Максима на завтрашній день, цього не знав ніхто…  
Галас, що доносився від села, розбудив Максима. Спросоння він не міг зрозуміти, що коїться, і де він знаходиться, та тільки вискочивши з куреня, усе прояснилося. Вереска! Вона так і не прийшла до нього, а сонце вже добряче припікало, вихваляючись своїм величним сяйвом перед крихітним хуторком. Чоловік щодуху кинувся до села, він забув про небезпеку, бо не зміг допустити, що через нього покарають невинну людину.   
      З розгону врізавшись у масу людей, він грубо порозштовхував їх по боках, увірвавшись в середину майданчика, де до ганебного стовпа була вже прив’язана Вереска. Міцної статури чолов’яга, виконуючи роль ката, уже замахнувся батогом.  
– Це не вона, це я винен! – крикнув Максим і ледве встиг прикрити собою спину Верески.  
Жагучий біль вп’явся в спину і, здавалося, розривав її навпіл. В очах потемніло, здавило подих і серце ледве не зупинилося, не в силах терпіти такий біль.  
– Стійте! – спробував зупинити ката та все роз’яснити Максим.  
Але тому, мабуть, було байдуже, по кому періщити батогом, бо він наносив удар за ударом, не звертаючи уваги ні на чиї крики.   
      Максим щосили вхопився за металеве кільце, до якого була прив’язана Вереска і старався подолати біль, щоб не втратити свідомість. Скільки було тих ударів, він не рахував: страшний біль зупинив час, і йому здалося, що так триватиме вічно…  
      До закривавленого Максима підійшов чоловік і вилив на нього відро холодної води. Тіло здригнулося – він прийшов до тями. Невдоволено погомонівши, люд порозходився у справах.  
Максим спробував підвестися, але застогнав від болю і знову припав до землі. Після декількох спроб він все ж таки переборов біль, встав на ноги і побрів до хутора, на клаптик свого світу. Подалі від цього чужого та незрозумілого буття, у якому за кілька зламаних колосків пшениці можуть побити до смерті, бо хто знає, чи змогла б витримати ці побої жінка. А ще його здивувало, чому на нього ніхто не звернув уваги. Адже він чужий, а його просто переступили і розійшлися по своїх справах.  
     Доплентавшись до куреня, чоловік ліг на живіт. Йому не хотілося нічого, навіть ворухнутися.       Постьобана батогом спина гуділа болем, який не вщухав і дратував Максима. Він весь час картав себе за своє благородство, через яке викрив себе та ще й прихопив з собою батогів в’язку, яку ледве доніс. «Бач, як стомився, що й ворухнутися не можу!» – допомагало здолати біль почуття гумору.  
Нерадо зустрів його чужий світ, не по-людськи. А може воно так і треба? Чужий – значить не свій, а не свій – значить ворожий. Отож і реакція відповідна, як до ворога. Ворога не розпізнають – його відчувають. Відчувають фібрами душі, які не сприймають незнайомих вібрацій енергії, флюїдів чи ще чогось, чого не може відчути тіло, що відомо тільки їй, такій загадковій душі людини.   
Душа. Хто чи що насправді знаходиться у нашому тілі до тих пір, поки ми не помремо? Вона відчуває, радується, боїться і сумує, здається, одне ціле з тілом. Але ж, водночас, і ні! Тіло завжди шукає задоволень і в більшості, як ми звикли їх називати, гріховних. А душа противиться цьому, їй соромно, вона боїться бути викритою. Чому? Який сенс відповідати за те, що згодом зітліє, розщепиться на атоми і зникне назавжди? А можливо, це не так? А що, як душа і тіло, невідомо де і коли, але все ж таки з’єднуються? Хіба неможливий такий варіант, коли душа після смерті йде своїм шляхом в інший вимір, а тіло, пройшовши путь розщеплення на атоми (спалювання на вогні, або природне розтління) телепортується туди ж само, де і з’єднуються. Можливо, тому вона так боїться, занапастити гріхами своє тіло, бо не зможе взяти його з собою? Його з таким багажем туди не пропустять.  
      Навіть нестерпний біль, що господарював на спині Максима, не зміг зупинити вир думок, який засмоктував його в спогади і роздуми-плани одночасно. Він згадував Вереску і думав, що з нею, чи її все ж таки покарали, чи ні, а ще планував, як підготуватися до зими, бо, якщо вона його застане тут, йому не вижити.  
      Зима – справедлива вбивця. Вона вбиває лише тих, хто не здатний їй протистояти. Щоб підготуватися до двобою, вона дає значну фору – три пори року. Цього часу достатньо, щоб запастися їжею чи нагуляти жиру, увійти в стан анабіозу та пережити зимовий період. А ті, хто ігнорує цим періодом і голіруч робить виклик зимі, той і гине.   
Максим так замислився над тим, що саме потрібно зробити до зими, що не помітив, як підійшла Вереска.  
– Максиме, ти тут? – покликала вона чоловіка.  
Від зненацька почутого голосу, він аж здригнувся.  
– Чого тобі? – напівголоса спитав Максим.  
– Мені можна увійти?  
– Так, заходь.  
– Тобі дуже боляче? – запитала вона, жалісно дивлячись на розписану батогом спину.  
– Трохи є. Мені здалося, що кату було байдуже по чиїй спині періщити батогом.  
– Так і є. Він зовсім глухий і погано бачить. Таких навмисно обирають, щоб вони не бачили кого карають і не чули крику від болю.  
– А як же вони знають куди саме бити?  
– Його тривалий час тренують, щоб бити на одному рівні.  
– Зрозуміло, – майже простогнав Максим.  
– Я принесла тобі ліки, їжу та одяг, бо твій уже не можна носити.   
– Якщо випрати, та заштопати, то ще можна, – заперечив чоловік.  
– Ні, на цьому одязі вже є кров, його потрібно спалити. Давай я намащу маззю твою спину, вона зніме біль і швидше загоїть рани, – запропонувала Вереска.  
Максим не став заперечувати, бо йому насправді було дуже боляче. Майка присохла до ран, і будь-який рух тіла підсилював біль.  
Допомагаючи Максиму знімати майку, вона обережно відривала її від тіла, щоб якомога менше травмувати, а він мужньо терпів, соромлячись перед жінкою подати будь-який знак, що йому боляче. Після того, як Вереска намастила спину, біль справді майже зник і Максим повеселішав. Він присів біля плетеного кошика, якого принесла жінка, демонстративно потер руки та грайливо запитав:  
– Так що, чим годувати будеш хворого?  
– Ось пригощайся: хліб, риба, мед, – радо заметушилася Вереска, викладаючи з кошика їжу, – а я піду. Справи ще є.  
     Чоловік вправно зі смаком уплітав смажену рибу, запиваючи медовим напоєм, який, як з’ясувалося згодом, був алкогольним. Хліб трохи здивував Максима, він мав форму невеличкої паляниці на кшталт перепічки, яку господині випікають на швидку руку, та смак був дивовижний. Він нагадував здобну булочку, але гармонійно поєднувався з рибою і навіть, здавалося, підсилював її смак.   
«Ну, якщо цей хліб з тієї пшениці, яку я потоптав, то отримав виходить по заслузі», – самокритично погодився з побиттям Максим. Їжа та хмільний медовий напій наповнили його добром, яке приємно розтеклося по жилах, і в цей момент він вже не тримав у собі образи.   
      Максим узяв до рук сорочку та почав її роздивлятися. Вона була зіткана з тонкого полотна, зі скупим орнаментом на краях рукавів і вирізу навколо шиї. Така собі сорочка з недалекого минулого Максимового світу. Потім він її для чогось понюхав і відложив у сторону. Одягати не став, можливо, не хотів забруднити її сукровицею, яка ще сочилася з рубців на спині. З куреня він не вилазив аж до вечора, а коли біль майже згас, взяв глечика з медом, і вийшов на зовні. Випивши декілька ковтків, він глибоко вдихнув і уважно придивився до навколишнього середовища. Таке саме сонце, яке вже запалило верхівки і ховалося за лісом, такий самий вечір, з літньою прохолодою після спекотного дня, так само вихваляються цвіркуни. А соловей? Цей неперевершений маестро точнісінько так само виспівує свої трелі. Тоді чому, чому цей світ чужий? Як страшно і тяжко змиритися з думкою, що ти один-однісінький у цьому чужому, але так схожому на твій, світі.  
       Максим почув чиїсь кроки – до нього наближалася Вереска. Чоловік повеселішав, бо був радий бачити її знову. Він уже встиг до неї звикнути і сприймав її як свою добру знайому в цьому світі. Хотілося спілкуватися будь з ким, аби тільки не почуватися самотньо. Самотність – це не для нього. Як тільки він залишався на самоті, то відразу відчував дискомфорт. Можливо, це знаки школи-інтернату, у якому він пробув майже дев’ять років і звик завжди знаходитися в суспільстві.  
Вереска знову принесла Максимові чим поживитися на вечерю, не забувши прихопити ще глечик чудодійного меду, якому чоловік зрадів окремо.  
– Як спина, не болить? – запитала вона, виставляючи з кошика пожитки.  
– Пусте, до весілля загоїться.  
– До чого загоїться?  
– До весілля.  
– А що таке весілля?  
– Ти жартуєш? – здивувався Максим, йому було незрозуміло, щоб жінка не знала, що таке весілля. – А як же у вас створюються сім’ї?  
– Які сім’ї?  
– Зачекай, Вереско, не все відразу, згодом усе поясню, – мовив чоловік, згадавши, що він знаходиться в іншому світі і більш за все в їхньому соціумі інші звичаї, традиції та ритуали.   
– Давай я ще раз намащу тобі спину? – запропонувала жінка і нахилилася за горщиком з маззю, не дочекавшись відповіді на свої запитання.  
– Намащуй, хоча це вже зайве, вона майже не болить.  
– Так швидше загоїться, – сказала вона, втираючи мазь.   
– Вереско, можна в тебе дещо запитати?  
– Запитуй.  
– Чому ти не видала мене і не прийшла за мною, як тобі веліли «старці», подумала, що я не піду?  
– Ні, я знала, що ти підеш.  
– Тоді чому не прийшла?  
– Учора в полі я бачила в твоїх очах біль, він був набагато більший, ніж той, який можна отримати від побиття.  
– Не знаю, чи зможу тобі пояснити, але спробую. Я прийшов сюди випадково, з іншого світу, як це сталося, не можу зрозуміти до сих пір, і все, що залишилося від мого світу, то це цей клаптик землі, де колись стояв хуторок, на якому я народився і прожив своє дитинство. Ти, мабуть, мені не віриш? – з сумом запитав Максим.  
– Чому, вірю. Ти зовсім інший, з наших чоловіків ніхто не прикрив би собою жінку від побиття.  
Максим на якусь мить задумався, а потім ніби сам до себе промовив:  
– У нашому світі вже давно далеко не кожен такий чоловік, та й сам я не очікував від себе, що зможу так вчинити, – потім подивився Вересці у вічі й запитав: – Вереско, тебе не дивує, що ми з тобою з різних світів, а в спілкуванні розуміємо одне одного?  
– Ні, не дивує.  
– Ти так впевнено говориш, як буцім можеш мені це пояснити.  
– Можу, – усміхнулася жінка, і від цієї усмішки в Максима серце забилося ще швидше та гучніше. – Це просто: коли ми хочемо про щось сказати, то наш мозок, не помітно для нашої свідомості, створює візуальний образ тієї дії чи предмета та миттєво посилає це в мозок співрозмовника.  
– Хочеш сказати, що ми спілкуємося за допомогою телепатії?  
– Я не знаю, що таке телепатія, але інакше це не пояснити.  
– Дивно, та легенди нашого світу говорять, що на початку життя людства в нас було щось подібне.   
– Максиме, а який твій світ? Він схожий на наш чи ні? – раптом запитала Вереска.  
– З першого погляду флора і фауна, здається, нічим не відрізняється, а ось технологіями ми вас випередили набагато вперед…  
      І Максим із захопленням став вихвалятися, які в них уже є машини, прилади, роботи та всяка всячина, яка поліпшує комфорт, полегшує працю і завдяки якому транспорту можна швидко переміститися з одного місця в друге. Той світ, який раніше здавався йому звичайним і непривабливим, вимальовувався в його розповіді напрочуд прекрасним і досконалим завдяки технологічному прогресу. Вереска, ніби школярка. з цікавістю слухала чоловіка і мріяла, хоча би на мить, зазирнути у його світ та побачити всі ті дива, про які розповідав він.  
      Дні на самоті проходили дуже довго. Але Максим старався зайняти себе потрібними справами, щоб гідно зустріти зиму. Він днями копав, запозиченим у Верески знаряддям, землянку, в якій збирався пережити зимові часи. А ще запасався нехитрими спожитками: сушив рибу, гриби, ягоди та трави. В горщики, роздобуті в тієї ж Верески, він запасся медом, видираючи його в диких бджіл, за що неодноразово, був ними і покараний. Втомлюючи себе трудами вдень, він з радісним трепетом у серці чекав вечора. Не для того, щоб відпочити, а тому що вечорами інколи приходила ця чарівна жінка і проганяла його самотність геть. Отож, і цього вечора він одягнув сорочку, що подарувала Вереска, і з нетерпінням вдивляючись у сутінки чекав на неї. Вона також була рада зустрічам з Максимом, і з задоволенням йшла до нього, прихопивши з собою смачненького на вечерю.  
      Потрібно зауважити, що завдяки цій жінці, Максим не тільки мав дармову та смачну вечерю, але й господарчий інструмент, посуд, одяг і багато інших корисних речей. Так у нього з’явилися сокира, лопата, мотузка, наконечники до стріл та зручне взуття. Він все це розумів і був дуже їй вдячний, бо чітко усвідомлював, що самому, без підтримки, вижити в цьому світі шансів майже не було. Несподівано опинившись у чужому світі, та ще й далекому минулому, з світу розвинутих технологій, вижити може далеко не кожен.  
      Сьогодні вранці Максим відчув вже подих осені. Здається, що ніби нічого не змінилося, і листя на деревах ще зелене, і сонце припікає по-літньому, але ранішній, прохолодний, насичений вологістю подих віщував про осінь. Це чомусь порадувало Максима, він жадібно вдихнув цей насичений аромат і згадав осінні дні, які він зустрічав на цьому хуторі в дитинстві.  
Відразу пригадалося, як вони зі старшим братом збирали гриби. Навколо хутора були грибні місця, тож далеко ходити не доводилося. А скільки вони їх назбирували, то це не передати. Згадалася й пригода, яка одного разу сталася ще в дитинстві, коли він зі своїми меншими братами пішли за грибами і трохи відійшли подалі від хутора. Сталося так, що захопившись пошуками, вони не помітили, як забрели в незнайому місцевість і заблукали. Менші братики почувалися спокійно, бо розраховували на нього, і впевнено йшли позаду. Максим же перелякався не на жарт, бо вирішувати проблему потрібно було йому, як старшому серед них, куди ж тримати напрямок він не знав. А вже вечоріло. Поблукавши з добру годину, Максим в розпачі сказав до братів, що доведеться заночувати і запитав, чи є в кого з них сірники, на що обидва синхронно захитали головами в знак заперечення. Та раптом через декілька мовчазних хвилин, найменший радісно випалив, що в нього є копійки, і сірники можна купити. Це розсмішило Максима і в цей момент він почув стукіт коліс потяга, а це був вірний напрямок, і всі радісно кинулися в бік залізничної дороги.