Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

У мене передчуття: і цей день котові під хвіст, — похитав головою Назар.

— Не переймайся. — Ведуча тряхнула фарбованими кучерями. — Прийде Антон, притягне чогось свіженького.

— Таню, чесно тобі скажу: я вже замахався з усім тим «свіженьким». Кожного дня якісь нововведення. Кожного довбаного дня.

А ти чого чекав? — Ведуча скрутила папери в рурку. — Рейтинг о пів на шосту.

Вона спрямувала паперову рурку до підлоги, кволо смикнула нею і скорчила кумедну мармизу.

— Так і мало бути, — кивнув адміністратор. — На національних каналах три клони у прайм-таймі. Три проєкти про ревнивих пацанів і пацанок. Три! І що, не можна було цього передбачити? В аналітиків зарплати, як у футболістів...

Назар розкинув руки, демонструючи розмір зарплат.

А ведучій стрибнуло на язик смішне порівняння. Вона вже уявила собі, як реготатиме Назар, уже напружила ніздрі і вдихнула повітря. Але цієї миті в коридорі з’явився Антон.

Режисер.

За чутками — ще й співпродюсер.

З обличчя Антона легко зчитувався його теперішній настрій. Далекий від добросердого і благодушного. Міла Олійник називала цей настрій «занудною рішучістю».

— Де Бавловський? — запитав він.

— Привіт, — усміхнулася ведуча.

— Доїжджає. — Рука Назара рушила до кишені зі смартфоном, але зупинилася на півдорозі.

— Як завжди, — кивнув режисер.

— Пробки ж.

— Затори, — виправив Антон, зустрівся з Назаром очима і, не відводячи впертого погляду, повторив, розділяючи на склади: — За-то-ри.

— Дурка.

— Ти вже здався, еге ж? — Режисер навів очі на перенісся адміністратора. Дивився на вузький хрящ вперто, не відводив очей.

У лексиконі Міли Олійник для означення цього прийому також існувало спеціальне визначення: «таранний погляд».

— Я ще тоді здався, коли на все це погодився. — Назар підіграв шефові, відвів очі.

Не тому, що боявся начальства. І не тому, що не мав почуття гідності. Він не був ані боягузом, ані сірою мишею. Просто життя навчило його рахуватися з непереборними обставинами.

— Але ж погодився. — Обличчя Антона ледь помітно пом’якшало.

— Погодився, звісно, — кивнув Назар. — А що було робити? Як казала моя покійна бабця: «В одній руці гівно, а в другу насрано».

Ведуча закотила очі.

— Ти, насамперед, погодився із зарплатою. Дуже жирною, до речі, зарплатою. — Антон витягнув з кишені дрібно списаного папірця. — Зателефонуй Бавловському, нехай буде на зв’язку.

Я маю телефонувати?

Мені до одного місця, хто телефонуватиме. Мені треба, щоби Бавловський чув мене, а я його. — Режисер принюхався. — Тут хтось драп курив, чи що?

Назар заглянув до павільйону, покликав:

— Міло!

Дівчина визирнула з проходу поміж щитами, якими оточили знімальний майданчик.

— Зв’язок із Бавловським. — Назар зробив великі очі. — Уже.

— Ага, — кивнула Міла.

— Що «ага»? — рявкнув Антон.

Міла зникла за щитами.

— До роботи. — Антон зайшов до павільйону, Haзар із ведучою рушили за режисером.

Бони проминули декорований під простору вітальню майданчик, тоді режисерську платформу і металевою рампою пройшли до монтажної. У великій, заставленій моніторами та системними блоками кімнаті зазвичай працювали режисери монтажу та проводилися оперативні наради.

Міла була там. Чаклувала над смартфоном.

— Бавловський нас чує? — поцікавився Антон.

— Смартик висне...

— Мені потрібний зв’язок. — Режисер сів у крісло на чолі стола, поклав перед собою папірець.

Дочекався, аж поки Назар із ведучою зайняли свої місця, і повідомив:

— Є нова концепція.

— Концепція... — гмикнув Назар.

Однак повеселішав.

— Нехай буде «бріф». — Антон і собі всміхнувся.

— Краще вже «концепція».

— Тобі не вгодиш, ти в нас балуваний... — Антон напружив обличчя. — Отже, брати і сестри, спочатку про справи скорботні. Наше шоу «Я ревную!», як вам відомо, двічі клоноване поганими хлопцями...

— Дуже поганими, — буркнув адмін.

— ...До того ж «Любовний трикутник», що виходить на «Доброму каналі», має втричі більше фінансування, зірковий склад ведучих і тому подібне. Наш рейтинг падає... — Антон зробив паузу, краєм ока помітив себе в настінному дзеркалі, відчув задоволення від того, що побачив, і додав голосового металу: — Чуєте мене? Третій тиждень падає. Ще трохи, і рекламодавці почнуть смикатися. Узагалі-то, вони вже смикаються.

— Не новина.

— Буде нам новина, якщо заберуть рекламу.

Ведуча хотіла щось сказати, але наштовхнулася очима на погляд Антона й лише гмикнула.

— Бавловський чує? — глянув Антон на Мілу, пальці якої бігали екраном смартфона.

— Ще ні.

— Машинка висне?

— Висне.

— Крокодил не ловиться, не росте кокос, — проспівав Назар, незважаючи на ведучу, яка семафорила йому очима, губами та рештою лицевих агрегатів: «Заткнися!»

Я хочу, щоби Бавловський нас чув.

Уже. — Міла поставила смартфон на стіл. — Бавловський нас і чує, і бачить.

— Ок. — Антон підвищив голос. — Повторюю, ми глибоко в дупі. І ось: нас змушують збільшити градус провокативності.

— Канал? — поцікавилася ведуча.

— Таню, я зараз усе скажу. — Цієї миті «занудна рішучість» накреслилася на режисерському обличчі з графічною чіткістю. — Провокативності вимагають навіть не верхи каналу, а, скажімо так, кінцевий бенефіціар проєкту. Треба розжовувати?

Bay! — мовив Назар, залишив крісло й рушив до дальнього кінця кімнати, де стояла кавоварка.

Ця провокативність, — вів далі Антон, заглянувши до папірця, — повинна існувати не на рівні реплік учасників. Вона має бути на глибинному рівні. На найглибшому. На рівні базової концепції. Тому відкидаємо мотивації ревності. Відсуваємо їх на другий план. Навіть на третій. Тепер двигуном стрижневого конфлікту стає не просто ревність. Є думка, що ревності недостатньо. Що ревність надто банальна. І це зрозуміло. У конкурентів тієї ревності три вагони з причепом. Так от, двигуном конфлікту віднині має бути відверта, нав’язлива, майже психопатична заздрість учасників-лузерів до успішного коханця...

— І що тут нового? — Назар увімкнув кавоварку, підставив паперовий стакан під її хоботок.

— Пропонується не абстрактна заздрість, а предметна. Невдахи заздрять, кажучи коректно, розмірові нашого героя-любовника. Дівчата їх кидають, натомість обирають тих, хто має видатний розмір. Глузують із невдах, знущаються над їхнім... мінімалізмом. Лузери втрачають розум. Вони стурбовані лише тим, як збільшити свої банани. Вони тільки це й обговорюють, згадують свої інтимні поразки, розповідають, яких красунь затягнули би до ліжка, якби мали чотири-п’ять додаткових сантиметрів. Із тих трагічних історій робимо флешбеки на виїздах. Відповідно, експерти в студії розділяються на дві фракції — моралістів і