Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гадки не маю, чому, — зрештою відповів я. — До речі, чому ти вважаєш, буцімто мене щось переймає?
— Я пригадав про твою параною щодо 30 квітня, пов’язану з кількома інцидентами.
— Аж ніяк не кількома. Я ніколи не розповідав тобі про всі.
— То ти досі в них віриш?
— Так.
Він знизав плечима. Підійшов офіціант і налив нам кави.
— Гаразд, — сказав Люк. — Сьогодні це вже трапилося?
— Ні.
— Прикро. Сподіваюся, тобі голова не макітриться від цього.
Я сьорбнув кави і відказав:
— Жодних проблем.
— Добре, — він зітхнув і потягнувся. — Слухай, я тільки вчора повернувся в місто...
— Відрядження видалося вдалим?
— Встановив новий рекорд із продажів.
— Чудово.
— Хай там як... Коли я повернувся, то дізнався, що ти звільнився.
— Так. Пішов близько місяця тому.
— Міллер намагався вийти з тобою на зв’язок. Але оскільки у тебе вимкнутий телефон, додзвонитися до тебе він не зміг. Він навіть заходив кілька разів, але тебе не було вдома.
— Прикро.
— Він хоче, щоби ти повернувся.
— Там для мене все скінчено.
— Зачекай, може, спершу вислухаєш його пропозицію? Брейді спекалися — випхали на якусь високу посаду. Тож ти — новий голова відділу розробок, ще й із двадцятивідсотковим підвищенням платні. Ось що він просив тобі переказати.
Я тихо гигикнув.
— Звучить вельми непогано. Та, як я вже сказав, усе скінчено.
— Он як, — Люкові очі зблиснули, і він хитро всміхнувся. — Ти точно надумав кудись перейти. Шеф і таке передбачив. Тоді він попросив мене запитати, скільки тобі пропонують конкуренти. Шеф щосили намагатиметься перескочити їх.
Я похитав головою.
— Гадаю, я не чітко висловився, — відповів я. — Усе скінчено. Цей період життя завершено. Я не хочу повертатися. І не збираюся працювати на когось іншого. І взагалі — я більше не бажаю цим займатися. Стомився від комп’ютерів.
— Але ж ти справді у цьому вправний. Може, плануєш викладати?
— Ні.
— Дідько! Щось же ти маєш робити! Успадкував трохи грошви?
— Ні. Гадаю, вирушу в мандри. Я надто довго засидівся на одному місці.
Він підняв горнятко з кавою і випив усе до останнього ковтка. А тоді відкинувся назад, склав руки на животі й опустив повіки. На певний час запала тиша. Потім він мовив:
— Ти сказав, що все скінчено. Ти маєш на увазі роботу і твоє життя тут чи щось іще?
— До чого ти хилиш?
— Ти мав звичку зникати — ще в коледжі. Зникав на певний час, а потім несподівано з’являвся знову. І завжди говорив про це лише побіжно. Здавалося, неначе ти ведеш подвійне життя. Твоє звільнення пов’язане з цим?
— Не розумію, про що ти.
Він усміхнувся.
— Авжеж, розумієш, — заперечив він. Коли я так і не відповів, він продовжив: — Гаразд, щасти тобі — чого б ти не спланував.
Оскільки Люк завжди перебував у русі, він мало що знав про спокій. Тепер, допиваючи другу чашку кави, він грався з брелоком і деренчав ключами з блакитною підвіскою. Нам нарешті принесли сніданок, і якийсь час ми їли в тиші.
Потім Люк запитав:
— У тебе досі є «Зоряний спалах»?
— Ні, продав яхту минулої осені, — відповів я. — Я був настільки заклопотаний, що не мав часу ходити під вітрилом. Прикро було дивитися, як вона стоїть без діла.
Він кивнув:
— Прикро. Ми чудово розважалися на ній ще в коледжі. Та й потім. Приємно було б знову вийти на ній у море, аби згадати старі часи.
— Так.
— Слухай, а ти останнім часом Джулії не бачив?
— Ні. Відколи ми розбіглися. Гадаю, зараз вона зустрічається з хлопом на ім’я Рік. А ти бачив її?
— Заїжджав учора ввечері.
— Навіщо?
Він знизав плечима.
— Вона ж була однією з нас, а потім ми всі розлетілися — хто куди.
— Як там вона?
— Має гарний вигляд. Запитувала про тебе. Попросила передати тобі ось це.
Він витягнув заклеєний конверт із внутрішньої кишені піджака і вручив мені. На ньому було моє ім’я, написане рукою Джулії. Розірвавши конверт, я прочитав:
Мерлю,
Я помилялася. Я знаю, хто ти. Ти в небезпеці. Я маю побачити тебе. У мене є дещо, потрібне тобі. Це дуже важливо. Зателефонуй або заскоч якомога швидше.
З любов’ю, Джулія.
— Дякую, — сказав я, сховавши лист у рюкзак.
Ситуація бентежила та спантеличувала мене. Необхідно було вирішити, що робити далі. Про Джулію я досі думав більше, ніж хотілося. Однак не був певен, чи прагну побачити її знову. Але що вона мала на увазі, коли писала, що знає, хто я насправді?
І знову я прогнав її зі своїх думок.
Якийсь час я дивився на потік машин за вікном, пив каву і міркував про першу зустріч із Люком, що трапилася у «Фехтувальному Клубі», коли ми були першокурсниками. Він був неймовірно вправним.
— Досі фехтуєш? — запитав я.
— Вряди-годи. А ти?
— Час від часу.
— Ми так і не з’ясували, хто з нас майстерніший.
— Зараз це вже й не на часі, — відказав я.
Він гигикнув і кілька разів махнув ножем у мій бік.
— Та певно що. Коли рушаєш?
— Можливо, завтра — саме збираю останні дрібниці. А тоді — одразу в дорогу.
— Куди завієшся?
— Туди... чи сюди. Ще не вирішив.
— Ти несповна розуму, — зробив висновок Люк.
— Угу. Це називається Wanderjahr[1], рік мандрів по закінченню навчання. Я свій проґавив, тож хочу надолужити зараз.
— О, це звучить досить принадно. Може, і мені варто б таке колись спробувати.
— Можливо. Та мені здається, що ти своє вже відгуляв.
— Ти про що?
— Не тільки я полюбляв зникати.
— А, ти про це, — відмахнувся від моїх слів Люк. — То все по роботі, а не для задоволення. Довелося зробити дещо, аби сплатити рахунки. Плануєш з родиною побачитися?
Дивне запитання. Ніхто з нас ніколи раніше не говорив про батьків, хіба що дуже загально.
— Гадаю, ні, — сказав я. — А ти зі своїми?
Він перехопив мій погляд, і здалося, що його звична усмішка ще трохи поширшала.
— Важко сказати. Ми якось не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.