Читати книгу - "Блиск в її очах, Ігор Даровський"

Я сміюся. Мені стає так легко. Від того, що вона має рацію. Я прокручував нашу зустріч мільйони разів. Уявляв, як змушую її страждати безліччю різних способів. Я створював мільйони шедеврів у своєму мозку... просто не наважувався втілити їх у життя.

 — Ти мій шедевр? — я здивований своєму відкриттю, прозрінню. Я навіть не думав, що це буде так. Я починаю писати і полотно вбирає мій порив. Її кров на білому полотні схожа на суниці. На дитинство. На перше кохання. — Чому ти така одна? — я переповнений натхненням.

Я беру скальпель зі столу і роблю на її руці невеликий надріз. Я хочу більше крові. Мені не вистачає червоного, не вистачає пристрасті, вогню... я хочу, аби весь світ став вогнем. Блиском в її очах.

– Ви вбивали нас все життя. Мстилися своєю даремністю. Перекладали провину за свою безпорадність. Деякі просто пішли. Деякі вичерпалися... втратили віру в те, що вас потрібно рятувати... що вам потрібно дарувати творчість. Поки я не залишилася одна. Остання. Ви знищили всіх нас, — її шепіт зараз звучить голосніше за найгучніший орган. Він заповнює мене, наповнює своєю силою. — Тому мене на всіх не вистачає, вибач. Тому ви так довго чекаєте на мене. Невдячні виродки, — вона вибухає. Зараз вона схожа на буревій, який не зупинити. Безжальний і нестримний. Такий прекрасний. — Бездарність вбиває. Дурість вбиває. Злість знищує все. Ми не можемо так жити... ми створені для творення... а ви... руйнуєте все, до чого торкаєтеся. Себе ви руйнуєте. Ми просто не можемо існувати разом...

– Ви слуги геніїв…, – мені байдуже до її істерики. Я просто роблю останній мазок. Відходжу від картини та розумію, що створив те, до чого йшов усе своє життя. Ідеально… Чудово…

– Це так схоже на Ротко…, – каже вона і мій запал гасне. Мій ідеальний світ перетворюється на руїни. Вона знову знищила все. Я хапаю скальпель та ріжу картину на мільйони маленьких частин. Хочу, аби від неї не залишилося нічого.

Розлюченість, жадібність, заздрість, марність, безпорадність…. Я вкладаю всі ці почуття у удари. Я ніколи не був таким послідовним.

Вона спостерігає за всім зі сторони. Спокійна. Сповнена вищої мудрості та смиренності. Вона знає, що станеться згодом. Коли я закінчу з картиною, я візьмуся за неї. Розріжу її на тисячі шматочків. Створю справжній шедевр. Розберу цю чортову музу на ДНК. Стільки разів, скільки вона витримає в своєму безперервному колі перероджень.

 ­– Я тебе сука на ДНК поріжу, – кричу їй але вона не боїться.

– Ти певен, що я безсмертна? – вона посміхається. Крізь кров. Крізь біль і смерть, що наближається.

І раптом я розумію, що вона не бреше. Усвідомлюю, що якщо я уб'ю її зараз, то у світі більше не залишиться таких, як вона. Світ втратить чисту творчість. Генії втратять підтримку…

– Геніям я не потрібна, – вона знову сміється, адже читає мої думки. Вона завжди була на крок попереду. – Генії чудово справляються без таких як ми.

– Тоді навіщо? - Я дивлюся на неї, – Навіщо ви приходите до нас?

– Якщо не ми, то хто? - В її очах лише жаль і смуток. А я вже ухвалив рішення. Я піднімаю ніж і завмираю, роздумуючи куди завдати удар. А потім падаю, відкинутий кулею, яка влучає мені в груди. Я бачу подив і надію в очах моєї музи, бачу людину з пістолетом, що підбігає до неї. Це мій сусід, який уже двадцять років не може написати жодного рядка свого геніального роману. Я так і знав, що він стежить за мною… намагається вкрасти моє натхнення…

– Вона не допоможе тобі… тепер хриплю я, відчуваючи, як життя покидає моє тіло.

– Це ми ще подивимось…. - Він дістає з рюкзака ноутбук, скидає все з мого столу і сідає навпроти неї.

– Ти врятував мене. Це так прекрасно. — В її очах спалахує любов. Віра в людей, що, майже згасла зі мною. — Розв'яжи мене… — муза дивиться прямо на нього. Вона більше не звертає на мене жодної уваги.

— Ти справді вона? Остання? — В його очах пристрасть. Він так чекав. Він усе життя думав про неї. І зараз, коли вона поруч, він не може повірити у свій успіх.

— Так, це я. Остання муза. — Вона дивиться на нього лагідно й відкрито. В ній так багато страждання. Зараз вона ніби зійшла з картин древніх майстрів. Біблійні мотиви зашкалюють, і мені хочеться покаятися за скоєне. — Розв'яжи мене, — вона намагається підняти руки, але вони міцно прив'язані до крісла…

Він посміхається, підходить до неї й проводить по волоссю тремтливою рукою. Він вкладає в цей жест усю свою любов. А потім перевіряє вузли на міцність і знову сідає за стіл.

— Не так швидко… — мій сусід відкриває новий документ на комп'ютері. Його настрій змінюється. Тепер він переповнений злістю і відчаєм, — спочатку мені потрібно написати роман. Я чекав цієї можливості двадцять років. Двадцять довбаних років. Розумієш?

Її очі гаснуть. Вона влаштовується в кріслі зручніше й готується до неминучого. Вона знову програла цю битву за людину. Знову помилилася.

— Де моє натхнення, суко? — Він дивиться на білий аркуш на екрані. — Я все одно не можу написати ані рядка! Що ти зробила зі мною?

Він так схожий на мене. Він така… людина. Я сміюся, так довго, як дозволяє моє тіло перед смертю. І останнє, що я бачу, це відблиск мого усміхненого обличчя в її очах. У її прекрасних, ніжних очах, у яких так багато розплесканого смутку. А потім я вмираю так само бездарно, як і жив.