Читати книгу - "Тоді я був просто Ульф"

шпарини печери. Вона була в білому пальті і з підведеними червоною помадою губами. Її голову облягала біла шапочка круглої форми. І схожа була та тітка на тітку Еріксон, що наливала молоко в молочарні Тімґренса. Від її голови струменіло сяйво. То було світло, що лилося ззовні.

— Що тепер буде? — спитав я.

— А сам і вирішуй, — відповіла вона. — Як-не-як, ти в печері.

— Гаразд. Тоді я лишуся тут і трохи побавлюся з собакою.

Коли вона зачинила двері, в печері з’явилася широка лука, заросла травою, і багато паличок. Собака нетерпляче лизнув мою руку. І я став кидати палички, а він бігав, знаходив їх і клав перед моїми ногами.

Потім я уткнувся носом у його кудлату шерсть.

— Хай тобі грець, який ти гарний, — прошепотів я.

* * *

Тато витягнув мене з печери після четвертої години. Ми завжди обідали рівно о третій. Адже тато вважав, що чим раніше їсти вдень, тим корисніше. Він витер своєю червоною краваткою пісок із мого обличчя.

— Синку, який ти спітнілий і холодний, — сказав він, узяв мене на руки й поніс у будинок. — Ян сказав, що ти, мабуть, під сходами.

— Атож, — мовив я. — Це він сказав мені, що там лежить золото.

— Що він сказав? — перепитав тато.

— Він сказав, що в печері лежить золото. Та я в це не повірив.

— Ну, ти молодець, — сказав тато.

— Аж поки його не побачив, — додав я.

І тут мені здалося, що тато впустить мене додолу. Однак не впустив, а дуже обережно посадив мене на стілець у їдальні. Тоді потерся своїм великим носом об мого маленького.

— Ульфику, Ульфику, — мовив він.

Потім мені дали гарячого молока, бурих бобів із м’ясом, сливового компоту і грудочку цукру з кількома краплями вітамінів А і D. І поки я їв, то розповідав про ті казкові скарби, що бачив на власні очі, хоч тато потирав собі скроні, а мій брат кидав на мене застережливі погляди.

— Якась тітка в білому пальті? — перепитав тато, ніби не йняв віри своїм вухам.

— Схожа на пані Еріксон із молочарні Тімґренса? — додала мама.

— Ага, як дві краплі води, — відповів я. — Тільки трохи худіша.

— Ну, я ж про це й кажу, — мовила мама.

Вона так лагідно погладила мене по щоці, що я подумав: треба було набрати для неї тих діамантів, якщо я вже там був. Я міг напхати ними свої шкарпетки.

— Я хотів узяти з собою трохи діамантів для тебе, — сказав я.

Мама втерла очі. Вона дуже легко розчулювалася.

— Це був просто сон, — сказала вона. — Ти стомився, заснув, і все це тобі приснилося.

— Ні, — заперечив я.

— Ти ж чуєш, що каже мама, — озвався мій брат.

— Напевно, я все-таки зводжу його до лікаря Блумберґа, — сказав тато впалим голосом і поміряв мені пульс. — Може, в нього якась травма.

— О Господи, — промимрила мама. — Як таке могло статися?

— Не знаю, — відповів тато. — Але здоровій людині такі сни не сняться.

— А мені сняться, — правив своєї я.

Бо мені не хотілося йти до лікаря Блумберґа. Він був довготелесий, худий і говорив скоромовками. Я не міг утямити жодного його слова. То була якась абракадабра. І після тієї абракадабри могло статися що завгодно. Скажімо, він міг проколоти мені голкою пальця. Або послати до свого туалету, щоб я надзюрив у вузеньку трубочку, де відразу переливалося через край.

— Мжш бтт вілн! — казав він і махав руками.

Одного разу він різнув мені руку якоюсь гострою пластинкою.

Ні, мені не хотілося знов таке пережити.

— Що ти сказав? — перепитав тато. — Ти сказав, що тобі сняться?

— Я просто все це вигадав, — збрехав я. — Я не бачив там ніяких діамантів. І ніякого золота. Навіть маленького ердельтер’єра не бачив.

— А я що казав, — озвався брат. — Він бреше як по-писаному.

— Виходить, ти нічого того не бачив? — промимрив тато.

— Так, лише одну довгоніжку, — відповів я.

Адже я знав, що під сходами водяться довгоніжки. Це такі дрібненькі комашки на довгих, як нитка, лапках. Мій брат ненавидів їх, та мені вони подобалися.

— Не знаю, що й казати, — буркнув тато.

— То не кажи нічого, — порадила мама.

* * *

Однак татові хотілося зі мною про все це поговорити. Він повів мене на канапу, щоб нам ніхто не заважав. Потім закинув одну ногу на другу й пильно подивився мені у вічі. А я не відривав погляду від трьох порцелянових слонів, що стояли на дзеркальній полиці біля каміна.

— Ти й досі ще як мала дитина, Ульфе, — сказав тато. — Знаєш, скільки тобі років?

— Вісім, — відповів я.

— Атож, — вів далі тато. — Ти — восьмирічний хлопець. Тому в твоєму віці нормально щось вигадувати. І часом не відрізняти реальності від вигадки. Це доведено наукою. Та коли людина росте й дорослішає, їй треба вчитися розпізнавати різні речі. Звісно, приємно уявляти собі щось фантастичне, як то буває, коли людина лежить із заплющеними очима і слухає музику. Але що буде, коли всі ходитимуть вулицями й називатимуть правдою те, чого не було? Чи можна буде їм вірити?

— Не знаю, — відповів я.

— Отож бо, — сказав він. — Уяви собі, яка жахлива може вийти плутанина.

І я спробував уявити. Я уявив собі жахливу плутанину. І мені то здалося таким ненормальним, що я подумки засміявся, затуливши рота долонею.

— Тепер ти розумієш, яка серйозна штука правда? — спитав тато.

— Так, — відповів я.

— Добре, — сказав тато. — Тоді намагайся завжди говорити правду.

— Гаразд, — пообіцяв я. — Мені цікаво лиш одне.

— Що саме? — усміхнувся тато.

— А що таке правда? — спитав я.

Блакитна корова

Одного дня у нас з’явилася нова молоденька вчителька. Нам було по дев’ять років. Її звали Беріт, і в неї були русяві кучері. Вона носила яскраву нейлонову блузку й завжди мала свіжий, щасливий вигляд. Вчителька була надзвичайно життєрадісна, геть не схожа на нашу стареньку сиву динозавриху, яка завжди дотримувалася теми уроку.

— Діти, що ми сьогодні будемо робити? — спитала молоденька вчителька.

— Малювати, — запропонували ми.

— Гаразд, нехай і так, — погодилась вона. — Будемо малювати корів.

Потім учителька роздала нам папір. А ми вийняли зі своїх парт пастельки й заходилися малювати. То було приємне заняття. У вікно світило осіннє сонце. Поруч зі мною сидів Клас-Єран і малював корову, що скидалася на танк. Хвіст у неї стримів угору навскіс, як дуло гармати. І стріляла вона брунатними кулями.

Моя корова була зовсім інакша.

— Ви вже закінчуєте? — згодом спитала вчителька.