read-books.club » Поезія » Пiснi, Степан Васильович Руданський 📚 - Українською

Читати книгу - "Пiснi, Степан Васильович Руданський"

52
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пiснi" автора Степан Васильович Руданський. Жанр книги: Поезія. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:

І не маєш. Жа­лю…

Щасливий ти, дядьку

Прохоре-ковалю!

2

Пішов і я, дядьку,

Від батька на во­лю:

Сиджу на чу­жині

Кую свою до­лю.

Заліза і сталі

Я не по­ку­паю,

Начиння і куз­ню

Свою рідну маю.

Сильні міхи ду­ють,

Залізо біліє;

Кладу на ко­вад­ло -

Рука мені мліє.

І тяж­ко, і важ­ко

Молот підійма­ти,

Бо ніко­му, вид­но,

Мені по­ма­га­ти.

Підійму я мо­лот,

По залізу вда­рю,

Но шта­бу до шта­би

Ніяк не при­ва­рю.

Та як при­ва­ри­ти:

Піску я не маю.

І ся­ду я з го­ря,

Думоньку га­даю.

І га­даю ду­му:

Ой бо­же мій, бо­же!

До ко­го я вдам­ся?

Хто мені по­мо­же?

3

Піду я до батька,

До рідної неньки…

"Но, батьку мій, батьку,

Голубе си­венький!

Шістнадцять літ ру­ки

На ко­го ро­би­ли?

Чи ж ти іще досі

Не ви­ро­бив си­ли?"

А бра­ти мо­лодші,

Сестра моя рідна -

До ко­го приг­неться

Головка їх бідна?

І німіє сер­це,

І не зно­шу жа­лю, -

Вдаюся до те­бе,

Прохоре-ковалю.

Прохоре-ковалю,

Моя ти ро­ди­на,

Я ги­ну в чу­жині,

Як тая би­ли­на.

Я ги­ну, а міг би

Ще си­лоньку ма­ти

І не да­ром зем­лю

Сирову топ­та­ти.

Поможи, Про­хо­ре,

На до­лю хо­ро­шу;

Рублів п'ятьде­сят лиш

У те­бе я про­шу.

Рублів п'ятьде­сят лиш,

А більше не тре­ба;

Пошле тобі гос­подь

Сто раз більше з не­ба.

4

Будь спокійний, дядьку,

Я те­бе впев­няю:

Не пу­щу їх мар­не

І не про­гу­ляю.

Не пу­щу їх мар­не

І не про­гай­ную,

Складу на на­уку

Свою до­ро­гую.

І як гос­подь зво­лить

Кілька літ нам да­ти,

Віддам тобі гроші,

Як за­хо­чеш взя­ти.

Но як, не дай, бо­же,

Згину на чу­жині,

Зумилосердися

На моїй ро­дині!

На моїй ро­дині

Ти зми­ло­сер­ди­ся,

А за мою ду­шу

Богу по­мо­ли­ся.

Тим ча­сом, ко­ва­лю,

Здоров зос­та­вай­ся.

Пришли, не ску­пи­ся

Довго не ва­гай­ся.

Довго не ва­гай­ся,

Не зав­да­вай жа­лю,

Бо й так мені го­ре,

Прохоре-ковалю!..

21.V 1857

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!

Спи, ди­тя моє крас­не!

Поки со­неч­ко не за­па­литься,

Поки місяць не згас­не!..

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!

Тілько щас­тя і долі!

Будеш цілий вік, як той чор­ний віл,

У ярмі і не­волі!

Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься,

Слаба ніженька ста­не,

Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься -

Твоє го­ре нас­та­не.

Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся

На пу­ховім пісоч­ку,

Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся,

Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!..

Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду

Поженеш ти на по­ле!..

Не пісок м'який - стер­ня ост­рая

Босі но­ги на­ко­ле!..

І від со­неч­ка не схо­ваєшся

За відо­ра­ну ски­бу;

Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко,

Як ту в'ялую ри­бу!..

І не раз сльоза із очей спа­де

На за­па­лені гру­ди,

І сльозу твою тілько бог їден

З не­ба видіти бу­де!

Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком,

Тобі все їдна до­ля:

Череда ми­не, най­де пан­щи­на -

Їдна й тая ж не­во­ля.

І що бо­жий день оса­ву­ла йде:

Ти вста­вай до ро­бо­ти!..

Ти вста­вай, ро­би від неділеньки

До са­мої су­бо­ти…

І що бо­жий день бу­деш до світа

До ро­бо­ти вста­ва­ти;

Свою си­лоньку ні собі, ні мні,

А па­нам ви­роб­ля­ти.

А там па­нові не впо­до­бав­ся,

Писарині яко­му, -

Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють

І зве­зуть до прий­ому.

Станеш го­лий ти у при­сутствії,

Як ро­ди­ла тя ма­ти…

І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром,

Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!..

І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз,

Там при­ся­гу про­ка­жуть;

У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть,

Світ навіки зав'яжуть!

Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну,

І зач­нуть мушт­ру­ва­ти,

І при­каз да­дуть - мо­ву рідную

На чу­жую зла­ма­ти…

І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти

Свою мо­ву рідненьку,

Спом'янеш не раз не по-рідно­му

Свою рідную неньку…

А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!..

Де і хто по­хо­ває?

Не зга­дає мир, не спи­тається,

Хіба бог спам'ятає!..

Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!

Спи ж, ди­тя моє крас­не!

Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем

Враз і сон­це не згас­не!..

МОГИЛА

В сте­пах, де гриміла

Козацькая си­ла,

Від світу-по­то­пу

Лежала мо­ги­ла.

Лежала мо­ги­ла,

Як тая ца­ри­ця,

Що ї за­шеп­та­ла

На сон чарівни­ця.

І стан її пиш­ний

Трава пок­ри­ва­ла,

І го­ло­ву сон­ну

Калина вби­ра­ла.

І гілля ка­ли­ни

Плелося ко­са­ми,

І ке­тя­ги красні

Спадали бин­да­ми.

Із ліво­го бо­ку,

Словами ізри­та,

Лежала край неї

Камінная пли­та.

Чи прош­ло­го пам'ять,

Чи то­го, що бу­де, -

Що пи­са­но в нії,

Не віда­ють лю­ди.

Як військо, чор­но­биль

Стояв на сто­рожі,

І пісні їй піли

Пташенята божі.

Скажіть мені, лю­ди,

Кому з вас не ми­ла,

Кому з вас не лю­ба

Була та мо­ги­ла.

Зійдітеся ж, лю­ди,

Край до­ро­ги станьте…

Стисніть своє сер­це -

На мо­ги­лу гляньте!..

Могило-могило!

Ти, пиш­на мо­ги­ло!..

Де діли­ся ча­ри,

Краса ку­ди спли­ла?..

Коса із бин­да­ми

Лежить край до­ро­ги,

Покошене військо

Доломлюють но­ги.

Пройшли тяжкі плу­ги

Через твоє тіло,

І пиш­неє тіло,

Як ву­голь, зчорніло…

І

1 2 3 4 5 6 7
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пiснi, Степан Васильович Руданський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пiснi, Степан Васильович Руданський"