Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

- Ні дякую. Потрібно рухатись далі. Незважаючи ні на що, трохи віруючих все ж таки залишилося. Я мушу погостювати в них. А для вас у мене подарунки.

- Ну навіщо ж було втрачатися.

Гість уперше за вечір усміхнувся.

- Я ж святий Миколай, - голос його знизився до шепоту, ніби повідомляв якусь чарівну таємницю. – Я нічого не купую у Центральному універмазі. Для вас – чобітки. – Святий витяг із мішка чарівні замшеві козаки. - Нехай вам служать. Тільки перед тим, як виходити, ви на них бруду дещицю… бо ще причепляться ці, з НКВС. Як поясните, звідки вони у вас?

- Дякую, - прошепотіла Лариса. В її очах стояли сльози.

- А для вас, Віссаріоне, у мене книжка.

- Дерек Томатов "Шлях царів", - прочитав той на обкладинці.

- Білоемігранти в Парижі видали. Після прочитання негайно спалить, оскільки вона не повинна потрапити до небажаних рук.

- Закопаю у лісі.

– Тільки обережно. За неї одразу ж куля в лоб.

- Мені не вперше. Жаль тільки, що як святий ви не можете доставити вогнепальної зброї.

- І мені шкода. Діти вже сплять?

- Так.

- Не будіть їх.

- Мені хотілося б, щоб вони побачили тебе, святий Миколаю. Інакше можуть і не повірити.

- Здамся їм через рік. Поки що залишу для них подарунки.

Старець вийняв з мішка ляльку з фарфоровою головкою та коробку з кубиками. Лариса здивовано розглядала ляльку.

- Яка гарна. Звідки це?

Святий підморгнув їй.

– Ще дореволюційні запаси. З магазину Єлисєєвих. Ну що ж, на жаль, мені час.

- А за рік до нас прийдеш?

- Якщо ще існуватиму, то прийду. Віра жменьки людей має бути дуже сильною, щоб зберегти мені життя. - Він змовницько підморгнув і дістав із кишені шуби американську шоколадку з горіхами та пачку алжирських фініків. - Не сумуйте, - сказав він. - Настануть найкращі часи.

На прощання він ще поцілував Ларису в чоло і вмостився у свої сани. Вітер одразу ж заніс їхні сліди, ніби їх ніколи тут і не було. Але від святого залишились подарунки. Жменька речей з іншого світу.

- Пам'ятаєш ту ніч? - Запитала Лариса. - Ту жахливу ніч за дротом.

- Так. Я хотів, щоб прийшов святий Миколай і дав нам хліб. І він прийшов. Адже він справжній.

- Святий існує так довго, скільки люди в нього вірять... Йому слід бути сильнішим. Адже, хоч під іншим ім'ям, і на Новий Рік.

- Ні – ось цей – святий Миколай. Дід Мороз – це комуністична вигадка. Віра в нього не підкріпить нашого приятеля. І подумай, що ми подружжя, вузлом подружньої присяги з'єднав нас саме він.

- Так ти вважаєш, що за рік…

- Прийде. Якби не було святого Миколая, не було б жодної надії.

Вони повернулися додому. У серцях знову спалахнуло підкріплене почуття.

А святий мчав на своїх санях темним і холодним сибірським небом. Ще одна цятка світла. Святий знизився. Олені зупинилися на вертикальній стінці будинку.

Через балкон Микола увійшов до квартири. Вона була типовою до болю: лише одна кімната, кухня та туалет у коридорі були загальними. На продавленому кріслі спала старенька. Як тільки Микола обережно торкнувся її плеча, вона одразу прокинулася.

- Ти прийшов, - прошепотіла вона.

Дзеркало в кутку схопило його відбиток. Бабуся була католичкою, хоча свята відзначала в інші терміни. Тепер святий виглядав зовсім інакше. На ньому був червоний плащ та висока єпископська мітра. Мішок був обшитий галуном.

- Вечір добрий, Віро Іванівно.

- Вечір добрий, святий. Що привело тебе сюди?

Той усміхнувся.

- Що, справді не знаєте?

Жінка витягла руку і торкнулася його.

– Виходить, це не сон.

- Не буває таких снів, які могли б регулярно повторюватися щороку.

- Це правда. У 1918 році я мала бажання, щоб усіх більшовиків чорти забрали. Щось ти не поспішаєш.

– Я приношу подарунки. Ліквідація громадських устроїв до моєї компетенції не входить.

- Тепер спитаєш, які в мене інші бажання.

- Це правда. Ти ж не залишаєш мені листів на підвіконні.

- То було сто років тому.

- Я пам'ятаю.

- Миле дев'ятнадцяте сторіччя. Зроби так, щоб я побачила його ще раз. Буквально на мить.

- Закрий очі.

Старенька сіла зручніше і закрила повіки. Микола поклав їй долоню на чоло. І жінку відвідав спокійний, чудовий сон. У Самарівську[1] було осінній ранок. По вулиці перед її домом йшов невисокий, гарний на вигляд чоловік у військовій шинелі, накинутій на цивільний костюм. Різко пахла свіжа фарба та розтоптані на вулиці кінські яблука.

Миколай залишив на столику пачку свічок, кілька коробок сірників, шматок святкової шинки, пачку мигдалю та тридцять карбованців дрібницею. Коли він виходив через вікно, то дивом не впав, настільки був слабкий. Сани важко відірвалися від стіни, політ їх був нестабільним.

– За рік треба буде іти пішки, – сказав святий сам собі.

Десь далеко-далеко попереду горів слабенький вогник. Миколай направив оленів у той бік. Невелика засипана снігом вілла[2] з пристойним садом. Святий здивувався, бо ніколи раніше тут не був. Коли сани пригальмували на покритому снігом даху, Миколай відчув себе винятково паршиво. Будинок мав дуже погану ауру. Старий витяг з кишені кожуха невелику карту і якийсь час порівнював її з навколишньою дійсністю. Це був його привілей, оскільки він обдаровував людей, то з упевненістю міг визначити, де ті мешкають. У місячному світлі на карті світилися криваво-червоні літери. Будинок коменданта трудового табору спеціального призначення[3] Г.І. Воркова. Брови святого піднялися догори, але до труби він підійшов. Несподівано він відчув страх: невідомо, що чекає на нього там, унизу. Може, пастка? Але, з іншого боку, енкаведисти в нього не вірили. Виходить, сюди привела його не аура коменданта. Старий проник у будинок крізь дах, хоча давно вже на думку приходили думки про те, що можна лізти через трубу, Миколай намагався з ними боротися. Це було не по-російськи. Матеріалізувався він на горищі, а точніше, у маленькій комірчині, заповненій старим мотлохом. Серед приміщення залишалося якесь містечко. І ось в ньому сидів хлопчик, років десь десяти, і читав книжку, що розсипалася від старості. Почувши кроки святого, і злякавшись, він підняв голову; на його обличчі було видно подив.

- Ти х-хто