Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Куба вже має лягати спати, коли помічає її. Вона, як завжди, спинається на стрімкий дах господи, схожа на ласицю або на мару. Високо, високо, аж на самий гребінь з різьбленим пазуром з обох боків. Якусь мить відпочиває.

А потім починає танцювати.

Танцює, піднявши руки догори, отим тремтливим, циганським кроком. Махає головою ліворуч і праворуч, напівсонно, напівпристрасно, темне волосся хвилею розвівається за нею, ніби обдароване власним, зміїним, життям. Проти місяця видно її виразно, немов вирізану з ебенового дерева. Куба знає, що таке ебенове дерево, бо в Рубіна Кольмана є ебенова скринька, а вельможний пан дідич у своїй канцелярії мають навіть меблі з ебенового дерева. І тепер, уночі, Хана Кольманівна є чорною, але гарною.

Удень вона вже гарною не буде, бо вдень буде видно прищі на її підлітковому обличчі й надто великі криві зуби, що випинаються, як у рябої кобили. Бо, правду сказати, донька Рубіна є худою й бридкою.

Проте зараз ніч, а ніч має свої закони.

Куба якийсь час розглядає дівчину, а потім вислизає з хати. Тихцем пробігає через подвір’я і видирається на дах курника, а звідти на карниз, що оперізує другий поверх корчми, відкіль можна без зусиль вибратися на критий ґонтям дах. Усе це тихо-тихесенько, без жодного звуку, аби не сполошити дівчину, але також аби не підняти по тривозі всю родину Кольманів, готових — як то жиди — наробити рейваху. Старий Мишка казав-бо не раз і не два, що людей, які танцюють під місяцем, будити не можна, щоб їхня душа не перелякалася й не чкурнула геть. І хоча жиди начебто не мають душі, проте Куба не хоче нагло будити Хану, бо вона може втратити рівновагу і впасти. Бо вдень, при світлі сонця, дівчина боїться піднятися навіть на п’ятий щабель драбини, не кажучи вже про дах господи.

Хана танцює на гребені й розкидає навкруг маленькі картки, клаптики, папірчики. Вони нагадують великі сніжинки. На кожній видно напис, довший або коротший, а іноді тільки один чи два знаки. Усе написано по-єврейському, навспак, тими низькими, втомленими літерами, що виглядають так, ніби хтось їх хотів розтоптати й розтрощити. Можливо, це молитви. Можливо, заклинання. Можливо, одне й друге, бо ж написано в Біблії, що євреї починаючи від самого Авраама, з давніх-давен, пробували примусити Бога до різних речей і підпорядкувати Його своїй волі. І якщо хтось мав би знати заклинання, яким корився б сам Господь, то тільки вони — й ніхто інший.

Хана танцює, а Куба наближається до неї по даху, напівзігнутий, наче мавпа з країни негрів. Обережно хапає гнучкі й холодні зап’ястя дівчини. Кілька кроків — і вони вже внизу. Жидівочка іде за Кубою покірно, як цуценя, хоча продовжує перебувати в дивних країнах у своїй голові; якби її відпустити, вона б знову почала танцювати. При цьому вся тулиться до Куби, аж у нього дивно стискається серце.

Сьогодні вівторок, а у вівторок ніхто до кнайпи не приходить, тож Рубін Кольман і його доньки рано лягають спати. Парубок стукає в кухонні двері господи. З другого боку грюкає засув, старе жидисько вилазить з хати й протирає склеплені сном повіки.

— Айнекляйнемітешмок! Хана!

— Знову танцювала на даху. Краще пильнуйте її, коли місяць світить.

— Зоя мусила лишити двері на ауф. Дякую, Кубо. Добрий з тебе хлопака.

— Добраніч, пане Кольман.

— Ти теж добре спи, Кубо.

III. ПРО ВЕРБИ І ДОЩ

Повідають, що в усьому цьому не обійшлося без русалок.

Може, тому, що Куба весь час розпитував про них Старого Мишку, бо хлопець дуже був ласий на оповідки. Але старий тільки підсміювався, і важко було видобути з нього щось крім того, що він уже розказав: що русалки виходять танцювати в лісі десь між святим Іваном і святим Петропавлом, що іноді співають, а передовсім, що вони голі. Про все міг старий розповідати: про прадавнього короля Бодзоса, якого повісили на горі, що зветься Мага, і про розбійника Запалу, і про чаклуна Нелюдима, і про Зміїного Короля, і про злих відьом, що людям шкодять, і про дівчину з картопляного поля, яка живе в картопляній плісняві, і про вербового диявола Запаличку, який розбив місяць, і ще багато чого такого, бо історій знав Мишка силу-силенну. Тільки про тих русалок щось не хотів говорити.

Одного дня ішов Куба на двір у Седлиськах на перші сінокоси. Ну, бо хлоп — це хлоп, і мусить іти, коли пан каже. Може бути без землі, може бути шабес-гоєм — все одно залишається власністю дідича, як худоба чи фруктові дерева. Без охоти — ну, то без охоти, але Куба йшов.

Задуха й паркість котилися поміж горами, а в долинах повітря лежало біле й липке, наче сік із бадилля молочака. Навіть мухи й ґедзі лінувалися, дзижчали абияк, і їх легко було пристукнути рукою. Був полудень, але спека стояла від самого ранку, і Куба вже весь укрився потом, поки дійшов до верб-апостолів. До Седлиськ мав іти менше ніж австрійську милю, тож не було потреби поспішати. На вечірню косовицю і так встигне, бо луку слід косити або вранці, або з вечора. В клуночку приємно хлюпотіла черешнева зупа в керамічному глечику; обід Куба мусив брати із собою, бо дідич були скупий і не давали їсти після роботи. Парубок подивився вперед — нікого. Подивився назад — нікого. Клунок липнув до спини. Куба пірнув у тінисті зарості під вербами й жадібно з’їв усе, що можна було з’їсти.

Хана Кольманівна робила найсмачнішу фруктову зупу на світі, а до того запакувала Кубі ще п’ять білих булок, смачних, хоч і без закваски. За роботою чоловік мусить собі поїсти, і один тільки пан дідич вважали інакше.

Тож, може, через той повний живіт, може, через ліниву спеку, може, через зелену тінь верб, може, через злостивих духів, які жили в тих вербах, а напевно, через усі ті речі разом сон огорнув Кубу воронячим крилом.

Розбудив його грім, низький, такий, від якого дрижить земля. Хлопець непритомно роззирнувся. Небо затягло чорними хмарами, які ген удалині мали на краях лихий зеленавий відблиск. Віяло так, що аж завивало, термосило гілки й обривало листя. Білі жили блискавок розпанахували видноколо.