Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Не знаю, як мені це вдалося. Озираючись назад, здається, що це було не зі мною, немов сон. Але в мене насправді вийшло відродити компанію. Так, для цього довелося закласти будинок, щоб узяти кредит, скоротити більшу частину штату і дуже багато працювати, але результат був вартий того. За ці роки мені вдалося повернути майже всі ті потужності, що були до пожежі, відновити частину співробітників, знайти нових замовників і розпочати кілька дуже перспективних проєктів.

Ось у цей момент на горизонті й намалювався Андрій. Ми зустрілися в ресторані. Він підійшов до нашого столика, де я відпочивала з подругами. Сказав, що закохався з першого погляду і тепер не знає, як жити без мене. Звичайно, ми всі посміялися, але я, тим не менш, погодилася піти з ним на побачення. Тепер я вже сумніваюся, що наша зустріч була випадковою, і хоч щось із наших стосунків було правдою.

Потрібно було це зрозуміти раніше, бо не може все бути настільки ідеально. Турботливий, розумний, забезпечений (він ніби ненароком обмовився, що його батько власник компанією «Буд-тех»), та ще й пропозицію зробив після двох місяців стосунків. Я питала, чи не зарано, але він тільки повторював: «Кохаю тебе», «Не знаю, як без тебе жити», «Хочу завжди бути з тобою». А я хотіла вірити в казку. Після всього того, через що мені довелося пройти, доля вирішила мене нагородити.

Тому я нічого не запідозрила, коли кілька днів тому батько Андрія підніс мені «весільний подарунок». Мовляв, для своєї майбутньої невістки Руслан Семенович вирішив створити договір, у якому обидві компанії – їхня «Буд-тех» і моя «МебліХаб» – стають повноправними партнерами. І я раділа. Раділа, бо більше не треба хвилюватися, що, не дай Боже, трапиться щось подібне, і моя сім'я знову опиниться у скрутному становищі. Бо компанія Андрія довше на ринку, має більший капітал, клієнтську базу і довіру інвесторів, а отже, відкриваються нові можливості. І я як дурепа на все це повелася.

Можливо не зовсім вже як дурепа: мої адвокати перевірили договір. Згідно з ним, ми з Андрієм маємо однакові права: я на його компанію, він на мою. Тобто наше майно переходить у спільне розпорядження. Тільки ось заковика – у Андрія нема жодного майна, і до компанії батька він не має жодного юридичного відношення. Я цього не знала і просто передала йому фірму свого батька, а він мені за це.... Чорт, навіть придумати нічого. Хоч би спасибі сказав. Так ні, наостанок ще й у душу плюнув.

Найгірше – ми можемо залишитися без даху над головою. Якщо я не буду виплачувати кредит, у нас відберуть будинок. А як я його виплачуватиму, якщо в мене більше немає компанії?

Сама того не помітивши, я прийшла в міський парк. Тут було відносно тихо і безлюдно. Для початку квітня ще прохолодно, але щоб остудити мої важкі думки дуже доречно. Я сіла на лавочку, поклала лікті на коліна і впустила обличчя в долоні. Що ж мені робити? Мені навіть додому йти соромно. Я за все своє життя не робила нічого більш тупого. Навіть зараз, думаючи про це, я просто жахаюся своєї необачності. Дідько, я стільки часу будувала кар'єру серйозної, розважливої, кмітливої дівчини. Скільки всього мені треба було зробити, щоб довести купці мужиків за 50 з пивними животами і любов'ю до футболу, що я гідний конкурент, а не просто маленьке двадцятирічне дівчисько. І облажатися на такій дрібниці – коханні. Усі проблеми від нього. Адже я вже добре засвоїла цей урок у минулому, але ні, захотілося ще раз на ті самі граблі.

Я продовжувала сидіти на лаві в парку із заплющеними очима. Сліз не було. Тому що й болю не було. Був відчай і безнадія. Як я прийду додому і скажу, що згубила те, на що тато поклав усе життя тому, що була закоханою ідіоткою? Ні, я впевнена, ніхто з рідних мене не засудить. Вони, як завжди, підтримають мене, розуміти недоречність претензій. Мама скаже, що не потрібна нам ніяка компанія – головне ми всі живі-здорові. Але від цього мені буде тільки гірше. Я підвела свою сім'ю. Через мене наше майбутнє під загрозою. Будинок під заставою. Ірці скоро вступати, а за які гроші? У мами здоров'я підкосило після татової смерті. Стас ходяча катастрофа: що не день, то витрати. А я, судячи з усього, без роботи. Що може бути гірше?

Раптом вдарила блискавка. Ну так, для драматизму тільки цього не вистачало.

«Це вже було. У мультику «Тарзан». Зараз піде дощ, і я вся змокну», – обурився такому плагіату внутрішній голос.

Але дощу не сталося. Та й узагалі нічого сталося. Навпаки: навколо все затихло. Невідомо звідки з'явився туман, що огорнув місто білим простирадлом. Дорогою їздили машини, але я їх більше не чула. І відчуття були незрозумілі, ніби якась легкість у тілі. Я спробувала піднятися з лавки, але не тут-то було. Що відбувається?

– Ти відокремлена від фізичної оболонки, – сказав невідомий голос. Ось його я чула добре. – Довелося висмикнути тебе, інакше нам було не поговорити.

– Хто це? – я озирнулася на всі боки, але так і не побачила свого співрозмовника.

– Я Бальтимор, – голос був дивним: наче чоловічий, але я не впевнена. – Тобі варто глянути вниз.

Я опустила очі до асфальту і помітила біля лави кота. Справжнього, темно-сірого, висловухого кота з яскраво-помаранчевими очима – шотландець. От тільки стояв він на задніх лапах і уважно на мене дивився.

– Так краще, – сказав... кіт.

Я не збиралася кричати. Я виросла на «Простоквашино», а потім ще дивилася мультики з малими. Тож тепер мені було навіть трохи цікаво. Десь глибоко в мозку крутилися думки, що я перенервувала, стрес і таке інше. Може, чого доброго, звалилась без тями і ось тепер бачу сни. На крайній випадок – галюцинації. Чудова ідея: якщо визнають божевільною, мої адвокати зможуть оскаржити передачу фірми Андрію.