Читати книгу - "Диво новорічної ночі , Лія Тан"

Спостерігаючи за лапатим снігом, Даринка нудьгувала. Адже на зимові свята, всі дітки зі сусідніх дворів роз’їхалися. Артемко правда залишився. Це однокласник дівчинки. Він сьогодні запрошував її до себе в гості, адже його мама, запросила до них виїзний театр, з казковою постановою, «Снігова королева».

Дитина відмовилася, адже будинок Артемка, дуже далеко від їхнього дому, а ще вона не зважилася попросити тата, аби відвіз її. Батько ж по обіді повідомив, що має багато роботи та зачинився в кабінеті. Тепер дівчинка боялася, чи справді вони відзначатимуть новий рік. Хвилювалася аби тато не передумав.

Дитина глянула у вікно, за яким посилювався сніг, та темнішало. Піднявшись увімкнула всі гірлянди, як на ялинці, так і на своєму вікні. Обожнювала миготіння різнокольорових неонових вогнів. Любила мріяти під це миготіння, слухаючи музику у навушниках. Тато забороняв їй довго використовувати навушники, та от цього року Миколай приніс їй безпечні, професійні навушники. Тож тепер тато сварив, хіба, що тоді, коли дитина його не чула.

Прихопивши навушники Даринка присіла на підвіконня, та під’єднавши їх, увійшла у плеєр в телефоні.

— Донечко!

Раптом покликав батько. Дівчинка покинувши все, рушила до нього. Ян стояв посеред вітальні, дивлячись на новорічну ялинку, що миготіла кольоровими вогнями.

— Даріє, мені потрібно в офіс, — повідомив чоловік.

Дитина зупинилася у кількох метрах, великими очима дивлячись на батька. Чомусь здавалося, що він втікає від неї.

— Тату, але сьогодні вихідний?!! Там же нікого немає... — Голос дівчинки звучав не сміло. Не хотіла аби батько їхав.

— Доню, мені потрібно забрати деякі теки. — Зітхнув чоловік, та заклопотано додав. — Я за останній тиждень назбирав багато роботи.

Даринка невпевнено підійшла до батька, й винувато знизу вгору заглянула в його очі, тихо запитавши.

— Тату, ти сердишся на мене?

— За, що? — Здивовано запитав Ян.

Дівчинка опустила погляд, і важко зітхнувши пояснила.

— За те, що Марина пішла від нас.

Дитина була збентежена, адже батько так несподівано взяв її на руки, та рушив з нею до дивану.

— Татку, відпусти. — Просилася Даринка. — Ти ж казав, що я уже велика.

Ян присівши на диван, посадив доньку собі на коліно.

— Даріє, я казав... — Зітхнув чоловік. — Але знай, донечко, ти для мене будеш, завжди маленькою дівчинкою, навіть тоді, коли в тебе вже будуть власні діти.

Даринка посміхнулася та притулилася до батька, а він поцілував дитину у маківку, та акуратно поправивши її біляве волосся, промовив.

— Я не серджуся на тебе, моя мила донечко. Мені прикро, що я не помічав, та не вірив, у те, що Марина ставиться до тебе так жорстоко. Вона ж так мило поводилася з тобою, коли ми були усі разом?!!

— Це була лише гра, тату. — Невдоволено та тихо промовила Даринка.

— Я це зрозумів, коли побачив її справжнє ставлення до тебе, на власні очі. — Видихнув Ян, та винувато попросив. — Пробач мені, донечко. Я ледь не зробив помилки, одружившись з Мариною. — Чоловік шумно видихнув та кинув. — Тепер ніяких жінок. Маму, тобі все одно ніхто не замінить.

— Тату! — Тихо покликала дитина. — Я знаю, що ти розчарувався, але знаєш... — Дівчинка витримала паузу, а по ній з надією продовжила. — Я мрію, що колись, у нашому житті з’явиться жінка, яка любитиме нас обох. Бо ж не всі такі, як Марина.

Ян мимоволі посміхнувся, відверто дивлячись на доньку.

— Сподіваюся, що не всі, моя маленька дівчинко. — Запевнив доньку чоловік, та запитав. — Ти поїдеш зі мною в офіс?

— А ти на довго? — Допитливим поглядом голубих оченят, дівчинка дивилася у сірі очі батька.

— Ні. Заберу теки, і назад.

— Тату, ти ж не ображатимешся, якщо я залишуся вдома?

— Не ображатимуся. — Зітхнув Ян, та пообіцяв. — Я постараюся швидко повернутися, а потім ми з тобою подивимося, «Один вдома», та будемо зустрічати Новий рік.

— У двох? — На радощах запитала Даринка.

— У двох, малеча. — Посміхнувся Ян, поцілувавши дитину у кінчик носика.

— Як я люблю тебе, тату! — Щиро зізналася дівчинка.

— Я теж тебе люблю, Даринко! — Ще раз поцілувавши доньку у скроню, батько залишив її, попросивши не сумувати.