Читати книгу - "Диво-капелюх"

Скрізь було мокро.

— Б-р-р, як незатишно, — сказав Мумі-троль, високо підіймаючи лапи в розм’яклому снігу. — Мама казала, що мені в такий сніг лізти не можна. — І він чхнув.

— Слухай, Мумі-тролю, — озвався Мумрик-Нюхайлик, — мені ось що спало на думку. Може, виберемось на вершину і складемо з каміння вежу на знак того, що ми її здолали перші?

— Ходімо! — зрадів Пхик і додав ходи, щоб випередити друзів.

На вершині гуляв весняний вітер, навколо розлягався синій обрій. На захід видніло море, на схід звивалася поміж Самітними горами річка, на північ простелив свій весняний килим велетенський ліс, а на південь здіймався дим з димаря в будиночку Мумі-троля: то його мама готувала каву. Але Пхик нічого цього не бачив. Бо на самому вершечку гори лежав капелюх, високий чорний капелюх.

— Тут уже хтось був до нас! — вигукнув він.

Мумі-троль підняв капелюха й оглянув його.

— Дуже гарний, — сказав він. — Може, він прийдеться на тебе, Мумрику-Нюхайлику?

— О ні! — заперечив Мумрик-Нюхайлик, що звик до свого старого зеленого капелюха. — Він занадто новий!

— Може, тато захоче його носити, — сказав Мумі-троль.

— Візьмімо його з собою, — запропонував Пхик. — Але я вже хочу додому. Мій живіт бурчить, вимагає кави. А ваші ні?

— Ще б пак! — в один голос вигукнули Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик.

Отак вони знайшли диво-капелюх і взяли з собою, навіть гадки не маючи, що через нього долина Мумі стане місцем всіляких чарів і дивовиж.

Коли вони зайшли на веранду, всі вже напилися кави й розбрелися хто куди. Тільки тато Мумі-троля ще сидів за столом і читав газету.

— Ага, ви також прокинулися, — сказав він. — У сьогоднішній газеті є цікаві новини. Струмок вийшов з берегів і зруйнував мурашник. Усі врятувалися. А о четвертій годині в долину прилетіла перша зозуля й подалася на схід (це, звичайно, добра прикмета, але якби вона полетіла на захід, то було б ще краще).

— Гляньте, що ми знайшли, — гордо сказав Мумі-троль. — Гарного чорного капелюха для вас.

Мумі-тато дуже уважно оглянув капелюха й одяг на голову перед дзеркалом у вітальні. Капелюх був трохи завеликий і ніби заважкий, але чимось привертав до себе увагу.

— Мамо! — гукнув Мумі-троль. — Ходіть поглянути на тата!

Мама відчинила двері з кухні і вражено спинилася на порозі.

— Личить мені? — запитав Мумі-тато.

— Нічого, — відповіла мама. — Еге ж, ти в ньому дуже поважний. Але він трішечки завеликий на тебе.

— Може, так краще? — запитав Мумі-тато і зсунув капелюха на потилицю.

— Гм… і так нічого, — сказала мама. — Та все ж мені здається, що без капелюха ти якийсь показніший.

Тато оглядав себе в дзеркалі спереду, ззаду, з усіх боків, тоді поклав капелюха на стіл і, зітхнувши, сказав:

— Твоя правда. Не всім треба чепуритися, дехто й так гарний.

— Не всі люблять чепуритися, — лагідно поправила його мама Мумі-троля. — Їжте більше яєць, діти, ви ж цілу зиму прожили на самій глиці!

І вона вернулася до кухні.

— Що ж ми зробимо з капелюхом? — запитав Пхик. — Він такий гарний.

— Поставимо його замість кошика, будемо кидати сміття, — сказав тато.

І він подався до кімнати нагору писати свої мемуари — велику книжку, де розповідалося про бурхливу молодість Мумі-тата.

Мумрик-Нюхайлик примостив капелюх на підлозі між столом і дверима до кухні.

— От ми й маємо нові меблі, — сказав він і засміявся, бо був байдужий до всіх на світі речей. Йому було добре в старому вбранні, яке він носив, відколи народився (коли і як — ніхто не знає). З однією тільки річчю він не міг розлучитися — з гармонією.

— Коли ви вже доснідали, то ходімо глянути, що поробляють Хропики, — запропонував Мумі-троль.

Виходячи, він укинув шкаралущу з яєць у кошик, бо часом любив порядок.

Кімната спорожніла.

У кутку між столом і дверима до кухні стояв диво-капелюх, а в ньому на дні лежала шкаралуща з яєць. І враз сталося диво дивне. Шкаралуща почала змінюватися.

А справа ось у чім: усе, що довго побуде в тому капелюсі, обертається на щось зовсім інше, а на що саме, ніхто не знає наперед. Добре, що татові Мумі-троля капелюх не прийшовся до лиця, бо якби він походив у ньому довше, то ні одна жива душа не знає, що б з нього стало. А так йому лише трохи поболіла голова і до вечора все минулося.

Але шкаралуща зосталася в капелюсі й почала міняти свою форму. Вона зберегла білий колір, зате почала рости й робитися м’якою та вовнистою. За годину вона сповнила капелюх по криси. Потім з капелюха викотилися п’ять невеличких круглих хмарок, попливли верандою, легенько спустилися східцями й спинилися в повітрі над самою землею. А диво-капелюх лишився порожній.

— Ото лиха година! — вигукнув Мумі-троль.

— А вони не гарячі? — занепокоєно спитав Хропик.

Хмарки стояли нерухомо, не міняючи форми, і ніби на щось чекали.

Хропка дуже обережно простягла лапку й торкнулася найближчої хмарки.

— На дотик ніби вата! — здивувалася вона.

Решта всі також підступили ближче й торкнулися хмарок.

— Ніби подушечки, — сказав Пхик.

Мумрик-Нюхайлик штовхнув одну хмарку. Вона трішки підлетіла й знову спинилася.

— Чиї вони? — запитав Пхик. — Як вони опинилися на веранді?

Мумі-троль похитав головою і сказав:

— Я ще зроду такого дива не бачив. Може, покликати маму?

— Ні, ні! — вигукнула Хропка. — Ми самі їх випробуємо.

Вона підтягла хмарку до землі й пригладила її лапками.

— Яка м’якенька!

А за мить вона вже сиділа на хмарці, хихотіла й гойдалася вгору та вниз.

— Я також можу! — крикнув Пхик і вибрався на другу хмарку. — Гей-гоп!

Та коли він вигукнув «гоп!», хмарка піднялася й описала над землею гарну дугу.

— Ой леле! — крикнув Пхик. — Вона рухається!

Тепер кожне з них осідлало по хмарці, і всі загукали:

— Гей-гоп! Гей-гоп!

Хмарки рушили з місця, застрибали, мов великі слухняні кролики. Хропик перший зметикував, як ними керувати. Легенько натиснеш однією лапою — і хмарка звертає вбік. Двома лапами — рівно вперед. Похитаєш спиною — і хмарка здіймається вгору, аж поки знову перестанеш.

Страх як було весело!

Вони знялися понад верхів’я дерев і понад дах будиночка Мумі-троля. Мумі-троль спинився на своїй хмарці перед вікном Мумі-тата й гукнув:

— Кукуріку!

Він був такий захоплений, що не придумав нічого кращого.

Мумі-тато впустив перо, яким писав мемуари, й підбіг до вікна.

— Присягаюся моїм хвостом! Присягаюся моїм хвостом! — тільки й спромігся вимовити Мумі-тато.