Читати книгу - "Навчи мене, Дарина Соль, Богдана Малкіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Амелія
– Зустріч однокласників? Гм… А коли?
Навіщось зиркаю на годинник, хоча й розумію, що це ніяк не допоможе мені відкрутитися від Сніжани.
– Ой, ти знаєш, Амелічко, – закочую очі – просто ненавиджу, коли вона мене так називає, – ми хотіли перенести на наступний місяць, але Ганнуся народжує, а Міланочка не матиме змоги залишити трійко своїх на татуся. Тож зустріч відбудеться уже в наступну суботу. Ой, я така рада, що змогла тобі додзвонитися! Довелося брати телефон мого Сашунчика, бо зі свого не вдавалося.
Звісно, бляха, не вдавалося, я ж занесла його в чорний список!
– Сніжа… – спішу відмовитися, поки вона не заговорила мені зуби та поки ще маю на це сміливість.
– То я записую тебе плюс один, – вона навіть не чує мене, продовжує торочити, – ти ж, здається, уже маєш хлопця. Правда ж? Хтось із наших говорив минулого року, що бачив тебе з чоловіком. Чи ви розійшлися?
Розкривши рота, завмираю. І чому вона замовкає саме в той момент, коли мені хочеться радше чути її базікання, ніж відповідати на дурнуваті запитання?
– Амеліє?
– Так-так, вибач, мене трохи відволікли. Що ти запитувала?
В роті гірчить від клятого відчуття неповноцінності, від того, що змушена прикидатися хорошою, в той час як хочеться послати Сніжану до біса, а разом із нею всіх однокласників, які завше вважали себе кращими за тихеньку, сором'язливу Амелію Довженко.
– Я запитувала, чи ти прийдеш зі свої чоловіком, чи сама?
Від цього запитання паморочиться в голові. Якби я не сиділа, то точно упала б. Який може бути чоловік, коли я від одного цього слова ніяковію?
– Я прийду… з чоловіком.
Вимовивши це, лягаю на стіл, за яким сиджу. Який в біса чоловік? Де я його знайду за тиждень?
– Чудово-чудово, Амелічко! Я така рада, що ти нарешті прийдеш на зустріч! Словами не передати! Я напишу тобі в повідомленні номер картки – скидаємося по три тисячі за одну людину. Ну все, цьом-цьом!
Почувши у слухавці короткі гудки, розгублено дивлюсь на екран. По три тисячі? Вони там лобстерів вирішили замовити? Й італійське вино тридцятирічної витримки?
Поки не кліпаючи дивлюся у смартфон, приходить два повідомлення від чоловіка Сніжани – номер карти і з десяток емодзі з цілунком.
Шість тисяч! Хай би ті однокласники й далі собі думали про мене бозна-що! І чому я просто не можу сказати людям тверде "Ні!"?
Заходжу в мобільний банкінг та переводжу Сніжані частину коштів, які накопичувала на відпустку. Почуваюся огидно, адже переступаю через себе та власні бажання, але нічогісінько не можу з цим зробити.
Просиджуючи вечір п'ятниці за улюбленою книгою, завдяки якій намагаюся забути про існування Сніжани, все одно весь час думками повертаюся до клятої зустрічі однокласників.
Пообіцяла, ще й скинула гроші за двох! Де мені взяти чоловіка тепер? Де? А якщо й знайду, то як не лякатися його? Як поводитися природно? З ним же доведеться триматися за руки і, ймовірно, цілувати. А весь мій досвід у стосунках зводиться до одногрупника Петрика, одного невдалого побачення на двох та поцілунку, після якого я була червоною, мов столовий буряк.
Де взяти чоловіка?! Жахіття якесь!
Перебираючи подумки усіх знайомих, розумію, що у мене їх лише двоє чоловічої статі – двірник, що працює в нашому садочку, й татів друг, який досі вважає мене семикласницею. Всіх інших я просто витиснула зі свого життя. Через страх, через комплекси, через боязнь того, що мене неодмінно скривдять. І в свої двадцять три я абсолютно не знаю, що таке справжні стосунки.
З цими нелегкими думками й засинаю, сподіваючись, що новий день принесе мені хоч якісь підказки.
Однак, легше не стає. З самого ранку, ще й на світ не зазоріло, дзвонить телефон. Навпомацки налапавши пристрій на тумбочці, беру слухавку, не дивлячись на екран.
– Так!
– Амеліє, – радісно щебече мама, – ми сьогодні чекаємо на тебе в гості! Мені пташечка на хвості принесла, що в тебе чоловік з'явився.
Господи, ну що за фігня? Я, звісно, завжди знала, що наше місто, наче здоровенне село, – всі про всіх усе знають. Але щоб настільки швидко.
– Немає в мене ніякого чоловіка, мамо, – бурчу втомлено, – то я Сніжані сказала, щоб вона відчепилася від мене.
– Але ж… ну а як… і що мені тепер робити? Я ж Лариску вже покликала і Митрофанівну…
Зітхаю. Ще раз. Щоб не трапилося, мама кличе в гості Лариску та Митрофанівну – хвалитися чи скаржитися.
– Не знаю, мамо, – огризаюся – хочеться спати далі, поки дрімота нікуди не поділася, – твої подруги, ти й розбирайся.
– Амеліє, я тебе чекаю вдома до обіду, – каже вона тоном, що не приймає заперечень, а потім і взагалі кидає слухавку. Схоже, ще й образилася.
Застогнавши, підводжуся з ліжка та плетуся до ванної. Якщо не приїду до батьків – матиму клопіт та ще й одну ображену владну жінку, яка неодмінно приїде в гості та буде вдавати мовчазну образу тут.
Тому через кілька годин виходжу з маршрутки біля рідного дому та озираюся. Як завше, нічого не змінилося ще з тих часів, коли я ходила до школи. Тільки вивіска м'ясного магазину вицвітає щоразу більше й більше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навчи мене, Дарина Соль, Богдана Малкіна», після закриття браузера.