Читати книгу - "Під прицілом італійської мафії, Еліс Кларк"

Наша машина зупиняється перед парканом, викладеним із великих каменів. Ковані ворота виглядають солідно, немов у якомусь замку, ще й згори в цей паркан вмуровані загострені металеві прути, мабуть, сюди не проникне жоден недоброзичливець…

— Ого, мені вже подобається тут, — кажу я, коли Стас дістає з кишені ключа і відчиняє замок. 

Ворота відчиняються зі скрипом, Стас розводить дві створки в сторони:

— Так, тут красиво, хоча видно, що тут давно ніхто не жив. З іншого боку, думаю, нам це тільки на руку. 

— І сусіди найближчі живуть за кілька сотень метрів. Це теж добре. Не люблю, коли хтось весь час стежить за тобою зі свого подвір’я…

— Та так, — він усміхається і йде назад до машини. — З цим нам точно пощастило, — він сідає за кермо і заганяє машину у двір, після чого виходить і знов зачиняє ворота. — Ну, тепер треба забрати речі і йти дивитись, де ми будемо жити. 

Я виходжу з машини і озираюсь навколо. Прямо переді мною — басейн, але він виглядає занедбаним, видно, що ним давно не користувався. Мощена бруківкою доріжка огинає його і веде до будинку, але він майже повністю ховається за деревами, щоб роздивитися його, потрібно підійти ближче. 

— Газони недавно пострижені, значить хтось тут все ж наводить лад, — кажу я. 

— Влад казав, що просив сусіда запустити сюди свою прибиральницю і садівника перед нашим приїздом, — каже Стас, дістаючи наші дві валізи. — Ну, сподіваюсь, тут ти будеш в більшій безпеці. Хоча батько мені завжди казав, що Італія — найкримінальніша країна з усіх, де він жив.

— Можливо, саме тут нас ніхто не шукатиме, — кажу я. — Бо наші вороги не захочуть сунути свого носа на чужу територію…

— Я буду радий, якщо так і буде, — Стас везе валізи до вхідних дверей, ставить їх, дістає ключі і відпирає дім. — Ну що ж, заходимо?

Це старий будинок, йому мабуть, чи не сотня років, хоча зараз він відреставрований і має цілком сучасний вигляд. Ми переступаємо поріг і відразу потрапляємо в прохолодний і темний хол, і я скрикую, коли бачу прямо навпроти нас якусь білу постать. Але Стас клацає вимикачем на стіні, і ми бачимо, що то всього лиш мармурова статуя жінки у старовинному вбранні. 

 — Цікаво, — я оглядаю її. — Я бачила будинки, де на стінах висіли портрети предків господарів, але щоб прямо їхні статуї стояли…ʼ

— Може, то й не предки, — усміхається Стас. — Влад не спадковий багатій. Думаю, він просто купив цей будинок про всяк випадок, щоб було куди тікати в разі чого. 

 — З його боку було дуже благородно дозволити нам пожити в цьому будинку, — я проходжу далі і опиняюся у величезній кухні. Тут навіть збереглася старовинна піч, але її переробили в камін. А в цілому кухня умебльована цілком сучасно, і тут є вся необхідна побутова техніка. 

— Мені вже тут подобається, — я потираю руки. — Ти ж знаєш, я обожнюю готувати. В дитинстві мріяла відкрити власний ресторан…

— Може, колись ти виповниш цю мрію, — припускає Стас. — А я от бізнесом ніколи не цікавився, хоча були можливості зайнятись.

— Ти знаєш, я дуже хотіла вирватися з дому, у нас була специфічна сім’я, — зітхаю я. — Тому я й мріяла про власний бізнес, щоб бути незалежною ні від кого. Але, як кажуть, людина планує, а Бог керує…

— Не знаю, — Стас знизує плечима. — Я не з тих, хто вірить, що Бог існує і чимось керує. На мою думку людина сама обирає, що робити зі своїм життям. Було б бажання. І цілеспрямованість.

 — Що ж, тоді я повна лузерка у тому, що зробила зі своїм життям… Хочеш кави?  — вирішую перевести розмову на більш приємну тему. 

— Не вважаю тебе лузеркою, — каже він. — Але від кави не відмовлюсь. Поки що піду занесу наші речі до спален, вони мають бути на другому поверсі…

***

Кавомашина тут така ж сама, як у київському будинку Влада, тож я розбираюся з нею без проблем. 

Відкриваю кухонну шафку, очікуючи, що побачу порожні полиці, але на диво, тут є все, починаючи з круп та закінчуючи спеціями. Підходжу до холодильника — в ньому теж стоять продукти зі свіжим терміном придатності. Мабуть, той сусід потурбувався і про те, щоб ми не були голодними після приїзду. Треба буде йому подякувати…

Я беру упаковку шинки і сиру та багет і збираюся робити бутерброди, аж тут чую, як вхідні двері з легким скрипінням відчиняються. Це точно не Стас, адже він пішов на другий поверх. Чомусь я згадую того підірваного типа на “Ферарі”, і мені стає трохи не по собі. 

— Хто там? — голосно гукаю я і беру до рук ножа. 

— О, молода господиня, — чую я скрипучий жіночий голос. Вона говорить англійською з таким акцентом, що я ледве розбираю слова. 

Я виглядаю з кухні і бачу в холі пару людей: чоловіка і жінку. Вони десь одного віку, і я думаю, що мабуть, це подружжя. Може, ті самі садівник і прибиральниця від таємничого сусіда? 

— Добрий день, — вітаюся я. — Мене звуть Алевтина, можна просто Аля. 

Тільки тут бачу, що в мене в руках досі великий ніж, мабуть, я виглядаю кумедно, тож ховаю руки за спину. Якраз цієї миті по сходах, що ведуть на другий поверх, спускається Стас. 

— Добрий день, — Стас також вітається. — Ви, певно, Енні та Ден?