Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

- Вона не мала народитися!

- Що?

- Вона не мала народитися! – я почув з першого разу, але досі не вірив у сказане. Відчуття таке, наче отримав потужний ляпас.  - Я збиралася зробити аборт відразу після весілля! Ти  усе зіпсував своїми сумнівами! Якби ти не наполягав на тому, що одружишся лише тоді, коли переконаєшся, що дитина твоя, нас було б лише двоє! Ти і я!

   Від почутого в легенях починає пекти, а до горла підкочує нудота. Намагаюся вгамувати неприємні  відчуття глибокими вдихами. Виявляється, я  зовсім не знаю жінку, з якою прожив під одним дахом п’ять років. Її зізнання лише підтверджує правильність мого рішення.

- Богдано, ти хвора.

   Вона далі щось кричить, але усе сказане стало для мене просто білим шумом. Мені огидно дивитися в її сторону. Зараз вона нагадує мені потворну зубасту піранью, котра готова зжерти усе живе на своєму шляху. За Вероніку найбільш прикро. Вона не знає справжньої любові матері, яку має дарувати жінка доньці. Богдана ніколи не робила їй зачісок, не готувала з нею сніданків, не одягала у ті милі парні наряди у стилі «мама та доня». Усе, що Ніка отримує – лицемірство, яке через свою дитячу доброту та наївність приймає за любов. І, на жаль, я надто пізно це збагнув.

   Вчора, повернувшись додому, мене з порогу зустрів крик, що доносився з дитячої кімнати. Спочатку я не міг зрозуміти, що відбувається, тому пішов на звук.

- Щоб я більше не бачила, що ти чіпаєш мої речі! Зрозуміла, паршивко?

- Добре. Тільки тату …

   Від здавленого голосу доньки різко відкриваю двері навстіж та встигаю помітити, як Богдана стискає рукою її нижню щелепу так, що довгі нігті впилися в щічки, не даючи можливості поворухнутися.

- Ти що робиш? – гаркаю, не контролюючи власний голос. Богдана кидає на мене дивний погляд і різко опускає руку, а Ніка сіпається з переляку та вискакує на своє ліжко, обіймаючи іграшкового зайця, як рятувальний круг.

- Нічого, любий, ми гралися, - Богдана у короткій сукні та на високих підборах цокотить до мене, а Вероніка ховає погляд. Саме зараз до мене приходить усвідомлення того, що усі її синці зовсім не від ігор та необережності у дитячому садку. Як я міг цього не помічати? В голові не вкладається, що матір може так відноситися до рідної дитини. Стискаю зуби з усієї сили та намагаюся вгамувати гнів, який рветься з мене, наче гаряча вода з гейзера. Стримуватися важко, але намагаюся.

- Богдано, вийди до мене. Лялечко, - звертаюся до доньки, - завтра їдемо до дідуся. Збери, будь ласка, іграшки, які хочеш взяти з собою, - малеча розсіяно киває та починає копирсатися у ящику з іграшками.

   Зачиняю двері до дитячої кімнати, щойно ця гадина виходить за поріг.

- Іди до спальні.

- Олежику, невже? Я так і знала, що ти будеш в захваті від моїх нових туф… Ти що, сказився? – останню фразу вже хрипить, бо я притискаю її до стіни за горло.

- Отже так, це був останній раз, коли ти її образила. Впевнений, що це не єдиний випадок. Я б із радістю придушив тебе зараз, паршивко, - цитую гадюку, - але не готовий йти до в’язниці через такий непотріб, як ти. Живи, - відпускаю руку і вона осідає на підлогу, потираючи горло.

- Батько тебе в пил зітре, якщо я розкажу!

- Кажи. Нехай готує жорна.

***

   Я не спав усю ніч. Думки забрали мій сон. Як я міг бути таким сліпим? Чому Ніка мені нічого не розповідала? І що ця недоматір ще вкладала у маленьку голівку у ті нечасті моменти, коли донька лишалася з нею? Але відповідей так і не отримав. Хіба що нарешті зрозумів, що завагітніла Богдана навмисне. Відчуваю себе безпомічним нікчемою.

   Коли відвів малечу до садочка, відразу подзвонив батькові, щоб не шукав квартирантів у нашу колишню квартиру. Наступний дзвінок був до юриста, що спеціалізується на сімейному праві, якого порадила колега. Коротко пояснив ситуацію та домовився про зустріч.

   Зібравши речі Ніки, складаю свої то під вереск, то під завивання Богдани, заношу усе до автомобіля. Якщо раніше я її просто терпів, бо дівчинці потрібна мама, то тепер і цього робити не можу. Ледве втримався вчора, щоб її не вбити.

   Я цілком усвідомлюю, що на мене чекає далі. Єдиний плюс у цій ситуації у тому, що всі розбирання припадуть на літню відпустку. Сподіваюся, за три місяці вдасться більш-менш спокійно розлучитися, адже з Богданою та її сімейкою, що біжить виконувати першу її примху, ні про який цілковитий спокій не може бути й мови.

   Забираю Ніку з садочка раніше та їдемо у давно відомому напрямку. У місце, де минуло моє дитинство. Туди, де з кожного закутка визирає спогад, у якому я був щасливим. Разом з нею, дівчинкою, а тепер уже жінкою, якої не бачив шість років. Довгих шість років, за які я ні дня не забував її погляду.