Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

І потягнулися однакові дні. Нас будили різким сигналом. Після чого зі стіни поруч із дверима висувалася шухляда з однаковими пакетиками, повними напівпрозорих бурштинових кульок. По три на кожну. Концентрат, що містить усі необхідні нам для підтримки організму у нормальному стані речовини. Їжа, коротко кажучи. Сніданок, обід та вечеря.

І дванадцять посудин із водою. Чимось схожих на звичайні пластикові пляшки. От тільки вони, приблизно через три чверті відрізка часу між годівлями, раптово повністю розчинялися. Вода проливалася на підлогу і за кілька секунд вбиралася його поверхнею. Хто не встигав випити, залишався без добової норми рідини.

А наступного ранку знову шухляда, кульки та пляшки.

І так день за днем.

***

Дні нашого ув'язнення ми рахували саме за цими годівлями та освітленням в камері.

Існували, як стадо худоби у загоні.

У туалет ходили в куток у спеціальний отвір. Той, слава небесам, самоочищався і звідти хоча б не тхнуло. Щоправда, й потреби нам справляти доводилося не дуже часто. Мабуть, корм для землянок борошнисті підібрали правильний. Повністю засвоюваний.

Спали, притискаючись одна до одної, щоб не мерзнути.

Іноді звідкись лунав тріскучий голос одного з наших викрадачів. Наказував стати окремо одна від одної та заплющити очі. Для очищення. Нас, судячи з усього, чимось опромінювали. Шкіра після цього ставала сухою і почервонілою, а волосся моторошно наелектризованим. Але це все-таки було краще, ніж сидіти брудними в смороді немитих тіл.

Але кілька днів тому щось знову змінилося. Спочатку по підлозі і стінах нашої спільної камери пішов гулкий дрож, потім прийшло відчуття майже невагомості. Але й воно швидко зникло. Натомість з'явилися зовсім інші. Всіх накрив такий прес, наче гравітація посилилася в рази.

А потім стіни нашої камери почали зсуватися, невідворотно зменшуючи простір, змушуючи нас жатися одна до одної. Поки ми всі не стали схожими на спресовані сірники в коробці. Лише тоді все припинилося. Але з’явилося відчуття, що ця коробка, на яку перетворилася наша камера, починає рухатися в просторі, поступово набираючи швидкість, наче якийсь оскаженілий ліфт.

З панічними вересками ми чіплялися одна за одну, навалюючись усіма тілами, коли ця пекельна штукенція раптово змінювала напрямок. Дивом не передавилися, коли вона так само різко зупинилася. Лише через кілька хвилин страху, що все це може повторитися, хрипких схлипів і болісних стогонів, коли дівчата допомагали одна одній встати, стіни камери знову почали рухатися. Але цього разу, слава небесам, назад розсуваючись в сторони. І незабаром місце нашого колективного ув'язнення знову набуло колишніх розмірів.

Перебуваючи в повній дезорієнтації, ми деякий час не могли зрозуміти, що це таке було. Новий експеримент над витривалістю людських організмів? Чи щось інше? Можливо, навіть страшніше? Ясно було, що нас кудись перемістили, але куди й навіщо?

А згодом, напевно, через кілька годин по тому, двері камери з тихим шипінням відчинилися, і до нас увійшла ціла делегація.

Крім борошнисто-сірих виродків, яких ми вже бачили, до приміщення вповзли два... нага. От інакше й не назвеш величезних напівчоловіків-напівзмій, які, як тільки опинилися поряд з нами, стали хижо принюхуватися. А один ще й роздвоєним язиком облизнувся, обводячи нас абсолютно нелюдським поглядом червоних очей.

Борошнисті наказали нам підвестися і вишикуватися вздовж стіни. А змієхвості неквапливо почали оглядати кожну з дівчат, ледь не язиком пробуючи. Коли пройшлися вздовж усієї шеренги, прошипівши щось, вказали пальцями на двох дівчат – Таю та Сашу. Яких борошнисті тут же й вивели вслід за ними з камери. Більше бідолашних ми не бачили.

За ці кілька днів забрали ще трьох. Каміллу самі борошнисті. Аню та Ніку вибрав невисокий, лисий і червономордий інопланетянин, навколо голови якого наче вінком росли невеликі роги.

Саме після його візиту ситуація загострилася ще більше. Одна із дівчат зірвалася. Віка, на яку червоний теж звернув особливу увагу, просто не витримала пережитого страху. Вдарилася у справжню істерику. Ридала. Металася по камері, кричачи й вимагаючи, щоб її випустили. А потім почала з розбігу і з усієї сили кидатися на двері, розбиваючи в кров руки та обличчя, виючи, як поранена тварина.

Я тоді спіймала перелякану Соню у свої обійми, затуливши її вуха руками, притиснувши обличчя до себе. Всіляко не дозволяючи бачити й чути, захищаючи від цього жаху. Решта дівчат намагалися зупинити бідолашну, що зірвалася з котушок, але та виривалася і знову кидалася калічитися.

Поки в якийсь момент двері не відчинилися, і не з'явилися двоє борошнистих. Нещасна Віка, яка не чекала на це, буквально налетіла на одного з них. Але її одразу ж скрутили, вкололи щось у шию і потягли враз обм'якле тіло. Двері знову зачинилися, відсікаючи шість наляканих дівчат, що залишилися, від страшної реальності.

Нам тільки й залишалося, що намагатись заспокоїтись, щоб не повторити долю нашої подруги по нещастю. І щосили намагатися не дивитись на криваві плями на дверях і підлозі, що залишилися після Вікі, й повільно всмоктувалися в білясту дрібнопористу поверхню.

Сліди Вікиного зриву зникли вже до ранку. Але атмосфера розпачу та безнадійності стала просто нестерпною.

От і зараз. Не одна я дивлюся на ці страшні двері. Не одна я думаю про те, що за ними на нас чекає. Про те, кого заберуть наступною.

Може, мене?

Може, Соню?

Як мені захистити її?

Що робити?

Боже, якщо ти існуєш, спаси. Якщо не мене, то хоч би її. Прошу тебе.

– Як ви вважаєте, навіщо ми їм? − запитує Маша, мініатюрна кучерява білявка. Красива, як лялька з блакитними очима.

– Запхнуть нас у якийсь інопланетний бордель, як екзотику, – Альона похмуро пирхає. – Або розберуть на органи.

– А органи їм наші навіщо? – глузливо хитає головою Марина. Правда глузування в неї якесь вимучене виходить, гірке. – Ми ж із різних рас. Та й взагалі, якби хотіли розібрати на частини, вже б це зробили, а не лікували всі болячки та не прокачували наші життєві показники там, у дослідницькому центрі. Ми їм явно цілі потрібні. І витривалі.