Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Глава 2

Я швидко подалася до дверей, які одразу відчинилися. За ними стояли мій хлопець - Владислав, дружина Максима - Лариса та наша спільна подруга Мирослава, яка мала прийти ще годину тому.

Мої голубі очі зиркнули на Ларису, яка була справжньою красунею. Ця дівчина мала темно руде волосся, яке на сонці вигравало вогняними кольорами, тигрові яскраві очі та неймовірну фігуру. З такими природними параметрами їй можна було йти у моделі, проте підвів зріст, який у неї був далеко не високий. Не більше, а ніж сто шістдесят сантиметрів.

Мені зненацька скрутило всі нутрощі. Чому Максим почав проявляти до мене інтерес, бо я зовсім не така, як його дружина? Моє обличчя ліпили не ангели, а п'яні скульптури. Вони звісно справилися зі своєю справою не сильно погано, але ніс можна було зробити вужчим, вуста пухлішими, а очі більшими.

Звісно я не мала ніякого комплексу. За все життя я отримувала чимало компліментів від осіб чоловічої статі, проте завжди дивилася на все тверезо - існували красивіші за мене дівчата.

- Не сумували без нас? - запитала руда, яка першою зайшла до квартири.

- Ні, - відказала я, відчувши, що язик почав наливатися свинцем. Така реакція мого організму лякала.

- Це чудово, бо у магазині такі черги були, що капут. Я вже не кажу, як перед нами якась бабуська почала перевіряти чи свіжий оселедець...

- Ларисо, та не кажи. Це була повна торба,- зайшов наступним мій хлопець Владислав. У мій ніс одразу кинулися парфуми, котрі я йому подарувала вранці, чорняве волосся та сірі очі.

Саме він винуватець сьогоднішнього дійства - у нього черговий день народження. Ми спочатку хотіли провести його тихо, але потім вирішили, що варто покликати друзів та повеселитися. Я була проти такого. Навіть спочатку посварилися, бо хотіла влаштувати йому романтичний вечір, але зараз мої думки тільки про Максима, який досі сидів посеред кімнати.

- І що було? - запитала я.

- Вона відкрила пакет, де була та риба та стала змушувати усіх, хто стовбичив поряд нюхати її, - відповіла Мирослава, пухленька блондинка з каре. Вона разом зі мною вчилася в університеті. Дуже приємна та весела дівчина, яка не соромилася пожартувати про свою зайву вагу та першою піти знайомитися до хлопців, які на диво відповідали взаємністю. А тут варто сказати, що Мирослава обирала лише накачаних красунчиків, яких потім чомусь сама кидала через місяць.

- Це жесть, - відказала я, спостерігаючи за Ларисою, яка підійшла до свого чоловіка, сіла біля нього та стала його обіймати та цілувати в уста. Якби вона знала, що мало відбутися буквально хвилину тому...

- Зоє, що з тобою?- звернувся до мене Владислав, який почав виймати з великого пакета спиртне, за яким вони пішли пів години тому.

Я заглянула в стальні очі моєму хлопцю, який вже п'ять років зі мною. Деякий сором зараз хитав моє тіло. Руки, які трималися за пальці Максима, стали тремтіти. Однак чому я так переживаю? Я ж не зраджувала йому... Чому такі сумніви. Не знала...

Але я кохала Владислава і буду завжди з ним. Це я точно знала, бо якась миттєва пристрасть не може зруйнувати стосунки, які будувалися так довго та складно. Коли ми почали зустрічатися, то все було казково - квіти ледь не щодня та цукерки, а коли пройшло два роки, та ми стали жити разом, то все трішки пішло не так, як думалося. У нас були часті сварки, що стосувалися різних дрібниць. Хтось не помив посуд, розкинув одяг, забув поставити суп у холодильник та решта подібного.

Спочатку було важко, але ми пережили ті моменти та зараз у нас не виникало нічого такого, але одне досі мене турбувало. За стільки років разом Владислав таки не запропонував стати його дружиною. Звісно я розуміла, що в сучасному світі то лише формальність. Головне, щоб кохання було та взаєморозуміння, але все одно хотілося одягнути білу сукню та відчути себе принцесою.

- Все добре, - нарешті відказала я.

- Ти чимось засмучена? - запитав він.

- Та вона безрадісна тим, що довго не наливали, - розрядила нашу розмову Мирослава, яка поставила вино нас стіл. - Досить там соплі жувати. Треба випити за здоров'я іменинника!

Я усміхнулася, а Владислав повірив. Ми всі знову сіли за стіл та стали святкувати. Ніхто нічого не підозрював, що тут було, але позирки Максима, що сидів навпроти мене, нагадували про це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно