Читати книгу - "Брутальний лікар"

повернув і, стримавши сигналом інші автівки, просунувся поміж ними для паркування. Залишив там свого залізного коня і, натягнувши капюшон на голову, кинувся вздовж відбійника, розглядаючи кілометрову аварію на зустрічних смугах. Серцем відчував, що Вікторія застрягла десь попереду, там мав бути їхній автобус. О, ліпше б вона взяла квитки на літак! Принаймні рейс відклали б, і зараз він би не почувався ні живим ні мертвим, як відображення в дзеркалі.

Він думав, що бігтиме, проте ледь ішов. Сніговій плював в обличчя, заліплюючи очі, пекуче різав, ніби скальпелем, шкіру і примерзав до повік. Сергій одягнув капуцу1 куртки, щільніше обмотав шию шарфом аж до самісіньких очей. Дихати було важко, але хоч щось стримувало завірюху перед очима й носом. Він рішуче долав замети й перебирався через авто. Нелегко було це робити в зимовому одязі та важких черевиках.

Одразу пригадалися тріскучі морози й буревії дитинства. Коли мама замотувала в незручний совєцький одяг, типу унісекс: важезну шубу з цигейки противного кольору коров’ячих пляцків2 та цупкі й нееластичні валянки. А зверху вся та мода в снігопад обмотувалася шерстяною хусткою з френзлями3. Почувався голубцем на саночках. Швидко втомлювався від надмірної ваги та неймовірних зусиль хоч якось рухатися. Повертався додому мокрий, мов після душу. А якщо забувся і закатався на санчатах з сільськими дітлахами, яким не звикати до вибриків природи (навпаки — це все було в радість), то, відпочиваючи від утоми на морозі, підхоплював бронхіт чи яку іншу «заразу». Але це поки був малюком, а як пішов до школи, то вже весь той ненависний скафандр розстібав, скидав поблизу портфелика й катався на санчатах в одному светрі. Увесь запашілий, вільний і до дідька щасливий. Та й не хворів відтоді жодного разу, лише щоки міг відморозити чи пальці коцюрбли від мокрого снігу.

Сергій зауважив боковим зором, випірнувши зі своїх спогадів, що на зустрічній творилося казна-що. Могли бути потерпілі. Швидка сюди точно добереться нескоро. Гелікоптери не літали, а дорожнє полотно вщент було забите автомобілями й фурами. Автобусів поки не видно. Він перескочив другу половину роздільної смуги і йшов уздовж щільної шеренги машин, що нагадувала багатошаровий бургер на боці. Хтось вліпився в переднє авто скоса, намагаючись уникнути зіткнення, а хтось з усієї швидкості вдарився, аж капот підскочив. Тріснуте скло, побиті фари, покручений метал, але поки що було без жертв. Одна з фур з’їхала в придорожній кювет, перевернувши вантаж. Та всі були живі-здорові. Люди повиходили з машин, марно намагаючись зловити стільниковий сигнал: мобільний зв’язок не працював. Картина нагадувала кадри з якогось американського блокбастеру про черговий армагедон і замерзання планети.

Раптом почув, як хтось волав «Нilfe!» німецькою. Це означало, що комусь таки потрібна допомога лікаря. Одразу ж почав пробиратися крізь бургер з машин до крайньої лінії автобану, де на боці лежав маленький «опельок». І з нього стирчали чиїсь руки з ледь опущеного вікна. Стисненим грудним голосом ця людина продовжувала кричати, сподіваючись, що її почують. І не один Сергій намагався якнайскоріше дійти до волаючого — уже за кілька хвилин довкола авто зібралося кілька людей, які з силою витягли мужчину з його пастки. Допоки Сергій до нього добрався, виявилося, що той застряг між сидінням і вистріленою автоподушкою безпеки. Усі розступилися на його прохання і пояснення, що він лікар. Постраждалий не мав пошкоджень, був пристебнутий ременем безпеки під час інциденту й відбувся легким шоком та забоєм грудної клітки. Люди повернулися до своїх машин, попередньо допомігши перевернути «опеля» на його рідні чотири колеса.

Сергій довго йшов дорогою назустріч сніговію і внутрішньо злився сам на себе — і на Вікторію також. Не послухала його й таки поїхала на ті кляті курси. Була впертою й затятою, якщо втовкмачила собі щось у голову. Її не зупиняло нічого, навіть загроза зриву вагітності під час найбільш критичних днів. Він описував їй усі можливі небезпеки, а вона лише відмахувалася, мотивуючи це «лихом з великого розуму». Справді, усі аналізи були в нормі, і фіброміома хоча й збільшувалася в розмірах — що було логічним під час вагітності, — та не критично. Тож Вікторія спакувала валізу з мінімальною кількістю речей і поїхала з Мар’яною спочатку до Варшави, а вже відтам — автобусом до Ейндговена. Супротив Сергія і відмова відвезти її до Польщі, якщо та не летить літаком, жінку не спинили. Назад вирішила повертатися також автобусом, аби дорогою відвідати сина в Кракові. Чому тоді вже не взяти квитки на зворотний рейс літаком, йому було невтямки. Адже й так робила все всупереч, а вони могли до Назара поїхати пізніше зі Львова з мінімальною загрозою її вагітності. Загадка — ота жіноча логіка.

Зненацька вдалині, посеред скупчення автівок і важких треків, перед колишнім німецьким кордоном у ще польському Зґожельці Сергій зауважив мерехтіння сирен чи то швидкої, чи поліції — через липучий лапатий сніг розібрати щось ближче, ніж на відстані п’яти-десяти метрів, ставало все складніше. І чоловік активніше почав пробиратися вперед.

— Хтось потребує медичної допомоги? — німецькою і польською прокричав Сергій до далекобійників, підійшовши впритул до кількох важковиків, що лежали на боці.

— Та тут уже всіх забрали швидкі, прошу пана, — відповів польською фацет4 років тридцяти у лижвярській куртці з капуцою. — Он там автобус перевернувся.

Сергій внутрішньо стрепенувся. Серце закалатало.

— Автобус? Який?

— А хіба я знаю? Не видно, усе замело снігом. Кілька годин там лежить. А людей повезли в Ґьорліц.

— Чому аж через тунель?

— Так а де ж тут проїдеш?! До нас усе снігом перекрило — не добратися. То й добре для пацієнтів! У німців знають, як ліпше лікувати. А ти когось шукаєш, нє?!

— Шукаю! У мене в тому автобусі могла їхати дружина, — відповів швидко й додав: — Вагітна.

— Ого! Не заздрю тобі, старий, — співчутливо відгукнувся. — А ходімо до мене в самохуд5. Я тебе підкину й сам у Ґьорліці переночую. Для швидких розчистили дорогу з німецького боку.

— Дякую тобі, друже! — Сергій був сам не свій.

За півтори години він уже був у реєстратурі місцевої невеличкої лікарні, ущент забитої пацієнтами. Напевно, вона ще зроду-віку не бачила такого скупчення народу. Люд був усюди: у коридорах, палатах, на сходах, у ліфтах; лежали на ліжках, стояли, сиділи, хто як міг. Хтось стогнав, хтось плакав, хтось волав про допомогу… Сергій інстинктивно кинувся, але його випередили медики госпіталю. Він опанував себе й підійшов до реєстраційної стійки,