Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Військова форма йому дуже пасує. Робить його мужнім. І занадто привабливим. Як шкода, що я не розбираюся у званнях і відмінних рисах умундирування. Тоді могла б зрозуміти, у яких структурах він служить.

Я обсмикую себе кожного разу, коли кортить зачепитися поглядом за Давида. Прикро, що він мене не пам’ятає. Але, втім, це й не дивно. Я виросла й перетворилася в дівчину. Хочеться вірити, що в гарну. Та й нащо йому запам’ятовувати малолітку із села, яку всього лише один раз у житті бачив?

Я чую рев турбін. Понад усе ненавиджу мить зльоту. Коли літак стрімко набирає швидкість, а потім відривається від землі, ширяючи в невагомості, і ніколи напевно не знаєш, злетить він чи впаде, протаранивши собою все навколо.

Але цього разу я цілковито забуваю про свої страхи. Найбільше мене непокоять зелені пасма в моєму волоссі. От же ж засада. Вирішила пофарбуватись у цей колір, щоб батька позлити, а зараз мрію про шапку, яку вдома забула. Щоб весь цей жах сховати під нею. Навряд чи таким дорослим чоловікам, як Давид, подобається таке.

А може, це не Давид? Може, здалося?

Я повільно повертаю голову в його бік. Поглядом спочатку проходжуся по його взуттю. Несміливо вивчаю його ноги, розглядаю ремінь, милуюся міцною шиєю, губами, а потім я здригаюся, тому що очі чоловіка виявляються розплющеними й він із насмішкою дивиться прямо на мене.

Я різко відвертаюся. Серце із силою калатає в грудях. Кінчики вух палають. Коліна тремтять. Ніби мене застали за чимось непристойним.

Ні, це точно Давид.

— Ти мені зовсім не подобаєшся, — вимовляю я з викликом, нарешті взявши себе в руки. І справді — чого це я? Відколи стала боятися пильної уваги з боку чоловіків? — Просто твоє обличчя мені здається знайомим.

Я все ж знаходжу в собі сміливість подивитися на нього відкрито. Й одразу ж натикаюся на поблажливу посмішку.

Не вірить.

— Підкат не зарахований, — хитає він головою. — Давай-но, у тебе є ще чотири години, щоб спробувати зацікавити мене так, щоб я погодився усамітнитися з тобою в тісному туалеті й дати те, чого ти так хочеш.

Від такої нахабності я на мить втрачаю дар мови. Відкриваю та стуляю рота, відчуваючи себе німою рибою.

— Та ти дурень, — від надлишку емоцій мій голос звучить достатньо голосно, щоб на нас звернули увагу пасажири, чиї місця розташовані поряд. — Я взагалі-то з Красносілки. І я майже впевнена, що бачила тебе там.

Вираз обличчя чоловіка миттєво змінюється. Він щулиться, уважно розглядає мене, ніби намагається згадати, де саме ми могли перетнутися. Тепер у його погляді немає зарозумілості, лише зацікавленість.

— У мене там бабуся жила, я часто там бував, але тебе не пам’ятаю, — вимовляє він.

— Звісно, ти мене не пам’ятаєш, — фиркаю я, — мені тоді дванадцять було. Ти з якимось хлопцем до нас приходив. Я онучка Поліни Миколаївни. Каретникової.

— Ти Лєра, чи що? — з недовірою питає він.

— Так, — вичавлюю із себе захоплено, тому що: о боже мій, він пам’ятає моє ім’я! Цей неймовірно крутий, привабливий, дорослий і на вигляд небезпечний чоловік пам’ятає, як мене звати!

Але зовнішньо я, звісно ж, незворушна. Перше правило приборкання чоловіків: не показувати їм свою зацікавленість.

— Неочікувано, — його погляд опускається вниз. На мої груди. Які, до речі, взагалі не видатні, але, на щастя, під светром — ліфчик із пуш-апом, і тепер тягне на щось середнє між першим і другим розміром. Мимоволі розпрямляю плечі, випинаючи груди вперед. Затамовую дихання.

— А ти куди летиш?

Я вирішую, якщо ми впізнали одне одного, виявилися земляками, то тепер можна й побазікати.

— По роботі лечу, — рівним тоном вимовляє Давид і виймає з кишені безпровідні навушники.

От і побазікали.

Клас.

Решту шляху я проводжу зі своїми думками наодинці. Я зла на себе за зелені пасма волосся. Звісно, він не зацікавився мною. Адже я виглядаю ніби підліток, а не доросла жінка, з якою можна зав’язати стосунки.

Чому життя таке несправедливе до мене? Я, можна сказати, вісім років цієї зустрічі чекала, а тут таке. Раптом стало шкода себе, захотілося розплакатися. Настрій зіпсувався. Не хочеться вже ніякого Мадриду.

— Ох, — напружуюсь я, коли літак добре так струшує. А потім ще раз. Я із силою чіпляюся в підлокітник, рвучко хапаючи ротом повітря. Ми падаємо?

— Заспокойся, ми всього лише увійшли в зону турбулентності, — звучить спокійний голос Давида. Я що, промовила це вголос?

— Я не дуже люблю літати, — зізнаюся й тихо скрикую, коли мене підкидає в кріслі. — Ми ж не розіб’ємося? — дивлюся на нього з надією.

— За статистикою, за останні двадцять п’ять років не сталося жодної авіакатастрофи через потрапляння в зону турбулентності. Тож глибоко дихай і припини піддаватися паніці, — м’яким тоном промовляє він. Як він взагалі може залишатись таким спокійним у цій ситуації?

Кілька разів блимнули лампи.

— Це не до добра, — загробним голосом шепочу я, а потім відчуваю, як моєї руки торкається Давид. Мене пронизує електричним струмом.