Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Відкрилася заґратована прозурка. 

— Чого вам? 

— Слухайте, знаменна сова пугука вночі, правильно? 

— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує. 

— Сестриниці старої панни слава, слава, так? 

— Для ката рівні зростом всі здобувачі. 

— Але воістину троянда в терні розквіта. З мене юшить вода, в’їжджаєте? 

— Так. 

Тон людини, яка відповіла з-за ґраток, не дозволяв сумніватися: вона справді в’їжджає, але їй по шарабану. 

— Кит у клітці не повинен нічого знати про бездонні глибини, — зітхнув незнайомець. — Ну, що, краще стало? 

— Недбало збудована вежа здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик. 

Вчепившись у ґратки, прохач підтягнувся до прозурки і прошипів: 

— Впускай негайно, я геть змок. 

Уже вкотре запала мовчанка, просякнута зливою. 

— А ці бездонні… Як ви сказали? Глибини чи долини? 

— Я сказав «глибини». «Бездонні глибини». Себто щось дуже глибоке. Розумієте? Це ж я, брат Загребун. 

— Мені почулося слово «долини», — сторожко промовив невидимий придверник. 

— Вам потрібна ця клята книжка чи ні? Я взагалі не повинен цим займатися. Я міг дома в ліжку лежати. 

— Ви точно сказали «глибини»? 

— Слухай, я добре знаю, які глибокі ці проклятущі глибини, — поквапом промовив брат Загребун. — І я знаю, які вони бездонні для послушника, який занапастився. А зараз відчиняй! 

— Ну… гаразд. 

Грюкнули засуви, а тоді з того боку попросили: 

— Чи не могли б ви трохи підштовхнути? Двері-пізнання-крізь-які-не-можуть-пройти-ненавчені часом стають тугими, якщо намокнуть. 

Брат Загребун привалився до них плечем, прорвався всередину, злісно зиркнув на Придверника і кинувся далі. 

У Внутрішньому святилищі на нього вже чекали. Своїм недолугим виглядом ці люди виказували, що не звикли носити моторошні чорні балахони з каптурами. Верховний гросмейстер кивнув новоприбулому. 

— Ти брат Загребун? 

— Так, Верховний гросмейстере. 

— Приніс те, по що тебе вирядили? 

Брат Загребун витягнув з-під балахона пакунок. 

— Знайшов там, де й очікував. Жодних проблем. 

— Гарна робота, брате Загребуне. 

— Дякую, Верховний гросмейстере. 

Той постукав молоточком, вимагаючи уваги. Човгаючи ногами, люди в балахонах утворили щось схоже на коло. 

— Закликаю до порядку Верховну ложу Просвітленого братства, — урочисто промовив він. — Двері пізнання надійно захищають нас від нечестивців і непросвіщенних? 

— Стулки добряче заїло, бо сиро, — відповів брат Придверник. — Я наступного тижня принесу свій струганок, щойно його матиму. 

— Гаразд, гаразд, — невдоволено промовив Верховний гросмейстер. — Ти міг обійтися простим «так». Чи правильно й надійно окреслене потрійне коло? Чи всі тут належать до посвячених? Адже якщо серед нас непросвіщенний, якого не повинно тут бути, його заберуть звідси, пошматують йому бігунець, розвіють його витяжні під чотири вітри, розірвуть гаками його опинку і встромлять шворінь йому у фіглянок… Ну, що таке? 

— Вибачте, ви сказали «Просвітлене братство»? 

— Так, — процідив Верховний гросмейстер, спопеляючи поглядом самотню постать із піднятою рукою. — Просвітлене братство, що береже священну мудрість з давніх-давен, яких не може осягнути людська пам’ять… 

— З лютого, — послужливо підказав брат Придверник. 

Верховний гросмейстер вкотре пересвідчився, що той не вміє вчасно припнути язика. 

— Перепрошую. Перепрошую. Перепрошую, — затривожився незнайомець. — Боюся, що не туди потрапив. Мабуть, заблукав серед цих вуличок. Якщо дозволите, може, я просто піду собі… 

— І встромлять шворінь йому у фіглянок, — із притиском повторив Верховний гросмейстер, намагаючись заглушити рипіння сирого дерева, адже брат Придверник намагався відчинити страхітливі ворота. — Ну, тепер уже все? Чи, може, ще якісь непросвіщенні випадково прибилися сюди, коли шукали іншого місця? — саркастично запитав він. — Добре. Чудово. Яка радість. Мабуть, не варто й запитувати, чи все гаразд із чотирма дозорними вежами? Прекрасно. А Священна Гача? Хтось подбав про сповідь? Що, справді? І зробили все належним чином? Я перевірю, ви ж знаєте… Ну, нехай. А віконниці, згідно стародавніх приписів, зав’язані Червоними мотузками інтелекту? Гаразд. Мабуть, можемо рухатися далі. 

У Верховного гросмейстера трохи зіпсувався настрій, наче у свекрухи, яка провела пальцем по найвищій полиці невістчиної кухні і — попри всі свої сподівання — не знайшла ані порошинки. Але ритуал продовжувався. 

«Ну й збіговисько», — подумав він. Купка недоумків. До жодного іншого таємного товариства їм би не дозволили наблизитися і на десятифутовий Скіпетр влади. Найпростіший секретний потиск руки — і вони собі пальці повиламують. 

Однак разом із тим, ці ні до чого не придатні людці мали перспективи. Нехай інші організації беруть собі вправних і обдарованих, впевнених у собі, сповнених високих поривань. А він собі візьме знавіснілих і плаксивих, просякнутих злістю і жовчю, тих, хто знає, що може дати жару, якщо випаде нагода. Тих, в кому бурхливі потоки отрути і мстивості вирують за стінами нікчемності і млявої параної. 

І дурості. «Усі вони виголосили присягу, — подумав він, — але хоч би один запитав, що таке «фіглянок»…» 

— Браття, — сказав він, — сьогодні ми маємо обговорити надзвичайно важливі справи. Від нас залежить встановлення достойного уряду в Анк-Морпорку, ба більше — його майбутнє. 

Вони підступили ближче, і Верховний гросмейстер відчув, як його починає проймати трепет від влади, як і колись. Вони ловили кожне слово. Заради цього варто було нап’ясти клятий дурнуватий балахон. 

— Хіба ми не знаємо, що місто опинилося в ярмі розтлінних негідників, які жиріють на неправедно нажитих статках, поки достойні люди нидіють і мало не обернені в рабство? 

— Атож, знаємо! — палко промовив брат Придверник, коли минуло достатньо часу, аби вони перетравили ці слова. — Буквально минулого тижня в пекарській гільдії я намагався звернути увагу майстра Крічлі на те, що… 

Верховний гросмейстер не подивився у вічі братові Придверникові — адже він подбав про те, щоб каптури оповивали обличчя братів загадковою темрявою — натомість він спромігся так люто мовчати, що той знітився і урвав. 

— Так було не завжди, — продовжив Верховний гросмейстер. — Колись був золотий вік: гідні влади і поваги люди отримували достойну винагороду. За тих часів Анк-Морпорк був не лише великим, але й величним містом. То була епоха лицарів. Тоді… Що таке, брате Дозорцю? — кинув він кремезному, огорненому балахоном здорованеві, який підняв руку. 

— Ви про ті часи, коли ми мали королів? 

— Саме так, брате, — відповів Верховний гросмейстер, трохи роздратований цим неочікуваним виявом розуму. — І от… 

— Але це все закінчилося багато століть тому, — продовжив Дозорець. — Була якась велика битва чи щось таке, еге ж? І відтоді нами правлять лорди, як‑от Патрицій. 

— Так, брате Дозорцю, дуже добре. 

— Королів уже немає, ось до чого я веду, — приязно пояснив брат Дозорець. 

— Як зазначив брат Дозорець, династія… 

— Ви оце заговорили про лицарів, і це наштовхнуло мене на думку… 

— Звісно, і… 

— Лицарі і королі завжди разом, — жваво додав брат Дозорець. — І вони ще мали оці… 

— Однак, — різко промовив Верховний гросмейстер, — цілком можливо, що династія анкських королів не пішла у небуття, як вважали раніше. Її паростки могли дожити аж до наших часів. На це вказують мої пошуки серед стародавніх сувоїв. 

Він роззирнувся навколо, сподіваючись реакції, однак його слова, здавалося, не справили враження. «Мабуть, вони збагнули, що таке «піти у небуття», але не второпали, до чого тут «паростки». Не варто було вживати це слово». 

Брат Дозорець знову підняв руку. 

— Що? 

— Ви хочете сказати, що десь неподалік