Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Один тип таки викопав для мене — щоправда, не зовсім те, чого я сподівався. Металевий підсклянник, в яких у поїздах розносили чай. Із вм’ятиною. Це неважко, старий, підклепай. Усьо буде чікі. Прекрасний рецепт, а головне — простий, як двері. Я його ледь підправив — рівно настільки, щоб увійшла склянка. Якби так можна було вирівнювати все...

Я ним практично не користуюся, щось нагадує, припадаючи порохами, а що? Я не великий шанувальник подорожей — хоча б тому, що вже в чотирнадцять змандрував увесь світ: разом із Гаклберрі Фінном тинявся по Міссісіпі, з Жуль Верном зазнав пригод у Патагонії й на двадцять тисяч льє занурювався під воду, з Мауґлі побув у джунґлях Індії, а ще переплив океан — на плоту, подібному до того, яким користувався норвежець Геєрдал. Я перечитав усе, що було, а це лише крапля в морі — крапля, в якій умістились усесвіти. Я бачив Землю, крихітну цятку, і спізнавав той самий щем, що й герої науково-фантастичних романів, сміливі дослідники і підкорювачі відстаней, вимірюваних швидкістю, з якою поширюється світло — я був близький до того, щоб її здолати. Ні, міста, в якому живу, мені вистачить на тисячу років.

Раз я летів літаком — сорокап’ятихвилинна екскурсія, здобутком якої стала торбинка з блювотинням і враження — бліді, яким віддалено не зрівнятися з тими, що виникали в процесі читання. І ми, бліді, наче щойно приземлилися після експедиції на Місяць. Й ошкірений від задоволення пілот: «Гей ти. Так, ти. Ти там забув сувенір». Він залюбки сказав би «шмаркачу», це було написано на його самовдоволеній пиці. Напевно, мріяв, щоб ми принесли нашим батькам. Але й цього йому було замало, і він довго та нудно цілував учительку, примушуючи кипіти й страждати. Йому, років на двадцять старшому від нас, бракувало елементарного — милосердя.

Поїздами я майже не пересувався. Хоч куди мандрувала б, людина женеться за примарами. Точніше — примари женуться за нею, а вона силкується втекти. Подалі від себе — далеко-далеко... Туди, де її ніхто не знає, де нічого ні з чим не пов’язує. Де все, здавалося б, можна розпочати з чистого аркуша. Невже таке й справді можливе? Яку швидкість треба для цього розвинути? Мене, коли я розвивав у дитинстві, дивлячись, як Земля внизу перетворюється на цятку, охоплювала щемлива туга.

Прощавай, епохо осілості, я останній її представник. Все, як колись, тільки щоразу на іншому рівні. Це наче Земля чи галактика раз на скількись-там років — десятків? тисяч? мільйонів? — входить в одне і те ж сузір’я.

Я виклав за нього денний заробіток — на що не зважишся ради спогаду. Вкрай рідко п’ю з нього ліптон — помагає. Сісти і котитися — не про мене. Це вже треба не мати взагалі чим зайнятися, воно й за нашої юності так сприймалося: стук-стук, стук-стук: доба, дві три, п’ять — повз міста, степами, розтинаючи навпіл ліси, під дахами вокзалів з широкими перонами, повз ветхі халупки малесеньких станцій з низькими блакитними парканцями, не скидаючи швидкості... З мене кількох годин було б більше ніж досить. Провести цілий день у вагоні... Я, напевно, зірвав би стоп-кран, вискочив і почвалав пішки. За нашої юності... Але ж ми ще не старі! Ми посередині шляху; щойно розміняли сороківку, і раптом невідомо, куди далі. Є лише те, що позаду, — як так могло статися?

Не без того: їзда в собі щось має. Це так, ніби попадаєш на одну хвилю з власною меланхолією. Далекобійники — іпохондрики, які рятуються за кермом, спалюючи об асфальт колеса, інакше — накотиться і захлесне. Коли несила сидіти на місці, їзда, мабуть, одне з найкращих з-поміж усіх безглуздих занять. А ще нам здається, що там, десь — незрівнянніше, що ми там щось побачимо, осягнемо. Щось таке...

Страх, від якого постійно тікаєш, нарощуючи швидкість, мовби побільшуючи шанс на успіх. Принаймні, віриш у це. Приреченість на невпинну їзду — рух, рух, рух. Нарешті — пенсія, якщо до того часу не потрапиш у стрічку новин і статистику. Як це називається — дорожньо-транспортні пригоди. Пригода — це коли ти розіб’єшся, бажано на максимальній швидкості. Чи просто заснувши за кермом.

Скруха, здається тобі, не в тобі, вона там — на нанесених тобою впродовж десятиріч зиґзаґах і лініях, в павутині густого-­густого мережива. Ти вже давно на заслуженому спочинку, а воно збереглося — до останньої лінії, вигину, позначки. Тепер вона — там, очаровує тебе. Згадуєш прекрасні часи, доки одного дня вхопить грець, звільнивши від страху перед життям, а заодно й від самого життя. Як бонус — тебе ще повозять, заки віддаси кінці, у візку.

Він навчався в сусідній школі, жив у будинку через подвір’я. Його зарізали серед білого дня, в темному закутку, яких не бракувало. Він, який топтав ряст на цій Землі заледве дванадцять років, уже раптом щось комусь завинив і цього не можна було розсьорбати інакше, як жертвопринесенням. Ми з ним, якщо можна так висловитися, товаришували. Я приходив, натискав дзвінок, і ми йшли гуляти.

Того разу двері були відчинені. Воскова копія того, з ким ми ще напередодні влаштовували забави. І його батьки... Пополотнілі, змордовані, розчавлені постаті тих, хто водномить утратив, заради чого жив. І труна, як розбите корито. Й ось так вони тулилися одне біля одного перед нею, хутко почали прибувати сусіди, яких ставало більше і більше, вони навіду­валися по кілька разів, сиділи, затримавшись, на дивані, де він ще вчора поринав в одну з незрівнянних книжок, які ми читали, мовби змагаючись, а ще наші однолітки, його і мої, розгойдувані маятником страху й цікавості, й ось було чути, як він відштовхував і притягував, кидаючи то в той бік, то в інший, а ми ще були замалі, аби з цим упоратися.

Під поверхнею, під звичайною цікавістю роззяв клекотів нурт, і наш закутень, що складався з однотипної забудови початку шістдесятих, футбольного поля, кількох пісочниць і гойдалки на маківці пагорба, мовби призначеної для стрибання на транспорт, що торохтів розбитим асфальтом, розпалюючи фантазію, яка гойдалку перетворювала на коня, вантажівку на потяг, як у справжньому вестерні, опинився на якийсь час у центрі уваги. Його мати, яка його, який був не зовсім такий, так гаряче пестувала!

«Підійди сюди, придурку!» — і він, нітрохи не ображаючись, наче свідомий переваги, якої не доскочили й по тому, як вимили руки в його, яке ще тепліло, житті, наближався до них. Так, ніби не мав ім’я, ніби те, як до нього зверталися, й було ним і