Читати книгу - "Твої не рідні, Ульяна Соболева"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я повільно підняла голову і відчула, як сльози склом застигли в очах. Я вухам своїм не вірила, тільки серце моментально відреагувало на ім'я і прізвище. Так болісно відреагувало, що я широко відкритим ротом повітря ковтнула, а закрити вже не змогла. Мене немов два рази сильно вдарило, спочатку в сонячне сплетіння, а потім прямо в серце. Я повітря хапаю, а видихнути не можу. І болем усе тіло скручує ... чому? Чому саме зараз і саме він? Я не готова. Я не очікувала. Це занадто жорстоко.
Дивлюся на високого чоловіка в світлому костюмі з очима сталевого кольору саме того холодного відтінку, який буває у леза ножа. Коли я останній раз у них дивилася, вони різали мене набагато болючіше, різали так, що в мене до сих пір усі шрами рвані і кровоточать.
Погляд чіпкий, як у хижого птаха, і ця особа з широкими вилицями і нерівним, кілька разів зламаним носом. Таке рідне колись і зовсім чуже зараз, що з’явився з нальотом цинізму і крижаного холоду. Ним так і віє від його пильного, важкого погляду. Заморожує розкидані і незагоєні рани, пече їх азотом. Так дивляться ті, для кого люди лише сміття під ногами. І я не вірю, що його хвилювали блага міста. Тільки гроші, як і всю його сімейку. Адже все можна продати і купити. Людину можна стерти, немов і не було її ніколи. Начебто вона померла, і поховати живцем, утрамбувати могилу чистими, блискучими черевиками і наплювати на те, що там, під землею, хтось у розпачі б'ється, кричить і благає дати сказати ... хоча б одне слово. Але кат на те і кат, щоб безжально приводити вирок у виконання. Мій кат був до мене безжалісний і особливо жорстокий.
А колись мені його очі здавалися до божевілля красивими. Я заглянула в них уперше, і з моєї пам'яті зникли всі інші, які бачила до нього. Любила так, як люблять тільки перший раз, - захлинаючись, до божевілля, до нестями.
Я все ще бачила його ночами ... і прокидалася в сльозах, проклинаючи зрадника. Тому що час не лікує. Немає у зради строків давності, як і в болі його немає. Вона безсмертна і нещадна у своїй непередбачуваності. Коли раптом накидається диким, голодним звіром і тріпає здобич, поки кістки не починають хрустіти і сльози не здаються кривавими. Якби не моя дівчинка, я б задихнулася під тими грудками бруду, що він обрушив на мене, я б не витримала. Але вона не дала зламатися, вибору мені не залишила.
Перший рік я коляску вночі катала туди-сюди у своїй однушці і вила, кусала подушку, щоб дочку не розбудити ... я тоді ще не знала, що її просто так не розбудиш. У мене грошей на ліжечко не було. Потім, коли на роботу Валера влаштував, одна з дівчат із бухгалтерії мені свою віддала.
Згодом я навчилася поратися. Навіть примудрялася на двох роботах працювати. Розносила газети з Марійкою в перев'язі і мила офіси теж із нею разом вечорами. Якби ще матуся моя жива була, але до того моменту пройшов майже рік з її смерті. Немає віку для сирітства.
Виявляється, почуваєшся сиротою і в дев'ятнадцять, і потім у двадцять п'ять, і до кінця життя, напевне. Коли немає, до кого прийти і голову на груди заховати або схилити на коліна, щоб просто ридати ридма, кричати від божевілля, яке тебе переповнює. А тебе просто б по голові гладили і тихо шепотіли: «Нічого, доню, усе добре буде, ось побачиш. Ти впораєшся, ти ж у мене сильна. Бачиш, у тебе тепер у самої дочка є ».
Я її голос у себе в голові чула, коли розгойдувалася з малятком з боку в бік, не бачачи нічого перед собою через сльози. Вила і думала, як він там живе ... без мене з дівками своїми, з сукою цієї матусею його, яка мене зненавиділа з першого ж дня, як він привів мене до себе додому.
Живе і не згадує про нас ... І краще б не згадував. Тільки я в збіги ніколи не вірила. Через п'ять років ця людина раптом з'являється в моєму місті і купує той комбінат, на якому я працюю, і оформлює під знесення той будинок, в якому я живу. І я з жахом розумію, що приватизувати я квартиру так і не встигла, у мене після маминої смерті не вистачило потрібних документів і грошей. Поліна Олексіївна з ЖЕКу обіцяла допомогти, але вона днями до Німеччини з сином поїхала і навіть не подзвонила мені. Скільки часу пройде, перш ніж нас виставлять на вулицю. У нашому закутку ніхто не претендував на квартиру, усі люди їхали в сусіднє, дуже велике місто, тому я не тряслася за свої чотири кутки ... поки зараз раптом не зрозуміла, що я залишуся на вулиці. Ніхто мені вже не дозволить приватизувати житло, якщо будинок зібралися зносити.
Додому я їхала як в якомусь тумані, мене навіть злегка хитало, і перед очима - обличчя його, мужнє, із грубим підборіддям, гладко виголені широкі вилиці і захована в чуттєвих губах посмішка. Від ненависті захворіли кістки і зводило вилиці. Мені хотілося знайти десь пістолет і застрелити його або заколоти ножем. Приїхати в ту студію або під будівлю мерії і вбити його. Я ж спеціально роками собі не дозволяла думати про нього, чути і бачити. Знала, що не відпустило, знала, що варто голос почути, і біль обов'язково повернеться.
На екрані за нього говорила якась його шістка, а він пару разів подивився на дорогий годинник і потім знову в камеру своїм коронним поглядом, не моргаючи, прямо в душу. І я цей погляд на повторі бачу знову і знову, як і голос репортерки, яка задавала йому питання і кокетливо посміхалася. Згадала, як він у черговий раз підняв руку і на безіменному пальці блиснуло кільце, а мене як бритвою по серцю, кілька разів і інстинктивно чіпати свій безіменний ... колись там теж була каблучка. Подарована моїм колишнім чоловіком Єгором Шумаковим. Він здер її з мого пальця і викинув у вікно ... через кілька місяців я повзала під тими вікнами, щоб знайти і продати, у мене ще не було роботи, пропало молоко, я тоді думала, що Марійка ослабла від голоду і тому не кричить, а сусіди стукали мені в стіни.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твої не рідні, Ульяна Соболева», після закриття браузера.