Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Ти подивись на неї, - засміявся незнайомець, вивчаючи мене прискіпливим поглядом. – Зблідла вся, ще трохи та знепритомніє. Щось вона в тебе дуже слабенька, Андрію. Не годуєш її чи що?

- Нормальна вона, - махнув рукою батько, після чого випив ще чарку.

- Гадаєш? – чоловік піднявся зі свого місця і плавно, ніби хижак, рушив у мій бік.

Я хотіла відійти назад, але мої ноги раптом сильно затремтіли та перестали мене слухатися. Незнайомець помітив це й нахабно посміхнувся, немов би насолоджуючись моїм вразливим станом.

Підійшовши впритул до мене, незнайомець торкнувся мого волосся, а потім провів кінчиками пальців уздовж шиї. Я відвела погляд у бік. Слід від чужого дотику, ніби запалав вогнем. Я здригнулась. Неприємно.

- Андрію, вона дійсно мала, ледве мені до грудей дістає. Знаєш мені проблеми не потрібні з неповнолітніми, - чоловік подивився на мого батька.

- Габріель, припни ти вже врешті-решт! Не віриш? Можу паспорт її показати. Поліні вже давно вісімнадцять, дев’ятнадцятий рік пішов, - тато ікнув та знову потягнувся за пляшкою. Зараз в цій людині було важко впізнати колишнього успішного підприємця.

- Отже, тебе звуть Поліна, - чоловік знову глянув на мене. – Здається, твоє ім’я означає «сонячна»? Але, мабуть, зараз сонечко сховалось за хмарами? – незнайомець провів великим пальцем по моїй щоці. Мені захотілось відсторонитися від чужих дотиків, але страх нібито паралізував і я не змогла навіть поворухнутися.

- Так що, Габріелю? – нетерпляче запитав батько. Чому цього чоловіка звуть таким рідкісним ім’ям?

- Добре, я забираю її на одну ніч.

Від таких слів у мене ледве сердечний напад не стався. Що тут взагалі відбувається?! Чому мною розпоряджаються, наче річчю? Десь, в глибі душі, починав загоратися гнів, але я не могла випустити його. Боялась. Боягузка!

Я подивилась на батька – він був дуже сп’янілим. Дочекатися чи домогтися від нього чітких пояснень мені сьогодні вряд чи вдасться. Тоді що ж мені роботи?!

- Їдьмо, маленька, - Габріель болісно схопив мене за руку й потягнув за собою.

Мої ноги заплуталися і я ледве не впала, але чоловік вчасно мене підхопив. На очках з’явилися сльози, я хлюпнула носом та сильно закусила губу. Все відбувалось настільки швидко, що голова йшла обертом. Це все сон! Дурний сон! Кошмар!

Я замружилась, але коли відкрила очі, все ще бачила перед собою широчезну спину Габріеля, сховану під піджаком. Рідний батько програв мене в карти. Така правда була огидною мені.

- Обійдемося без зайвих істерик, добре? – запитав мене чоловік, швидко взуваючись.

Я замовкла, оцінюючи розміри Габріеля. Захоче вдарити, то проломить мені голову. Паніка почала стрімко наростати. Чоловік повів мене далі, навіть не давши часу перевзутися. Ми зайшли до ліфту, я спиною притиснулась до стінки, ковтаючи гіркі сльози. Габріель роздивлялася мене, я його погляд шкірою відчувала. Мені стало зовсім недобре. Мозок відмовлявся сприймати реальність, але від неї важко втекти. Неможливо.

У невеликій кабіні ліфту повітря швидко заповнилось терпким ароматом чоловічого одеколону. Я намагалась не дихати, бо навіть одна думка, що запах цього чоловіка наповнить мої легені, викликала гостру відразу.

- Боїшся? – раптом спитав Габріель, схилившись до мене.

-Т-так, - відповіла, сподіваючись, що можливо мене все ж відпустять.

- Правильно робиш, маленька, - чоловік схопив мене за підборіддя із такою силою, що мені стало дуже боляче й вп’явся своїми жорсткими сухими вустами в мої. – Смачна, - хрипко промовив чоловік, відсторонившись.

Дверцята ліфту відчинились і чоловік повів мене далі.