Читати книгу - "Темна Академія, Марина Сніжна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ГЛАВА 1
– Приїхали, красуне! Перехрестя! – почувся різкий окрик візника.
Самохідний екіпаж штовхнуло, сповіщаючи про зупинку. Я здригнулася і розплющила очі.
Мимоволі пошкодувала, що доїхали так швидко. Як добре було спати під мірне похитування карети. Забути про всі проблеми та негаразди. Дозволити собі хоч на кілька годин ні про що не думати. Але час повертатися до реальності.
Я бігцем глянула на інших пасажирів – всі п’ятеро могли спокійнісінько спати до наступного пункту призначення. Але двоє, як і я, прокинулися через зупинку. І тепер їхні похмурі обличчя давали зрозуміти, що я маю якнайшвидше забиратися з екіпажу. А вони зможуть і далі продовжити свою подорож у світ снів.
Я б теж з радістю так і зробила. Проте нічого не вдієш… Тугіше зав’язавши тасьми свого простенького сірого плаща, який дала в дорогу мама, я підхопила з-під сидіння невеличку валізу і відчинила дверцята.
Візник, дроу-напівкровка, про що свідчили цілком звичайні людські вуха, навіть виліз зі свого місця і подав мені руку. Те, що він всю дорогу витріщався на мене і намагався загравати, вже само по собі було неприємно. Не зацікавлена я зараз у пошуках романтичних пригод. А ось те, що він точно мене запам’ятає, викликало занепокоєння. І я впевнилася, що вчинила правильно, коли вирішила висадитися біля перехрестя. Якщо мене шукатимуть, моїм переслідувачам доведеться відгадати загадку: в який з трьох напрямків я могла звідси податися. Але все ж таки сподівалася, що шукати не стануть. Не така вже я значна персона, щоб заради мене воїнів чи стражів напружувати.
– Дякую, – якомога прохолодніше сказала візнику і завмерла біля скромного дерев’яного вказівника, пофарбованого в білий колір.
Від нього на всі чотири сторони маячили таблички із зазначенням міст. Навіть мого рідного, звідки я втекла кілька годин тому. З Дарану – столиці славетного файорату* Даранського. З назвою явно не мудрували, зате відразу зрозуміло, яке місто там головне. Сподіваюся, моя нога більше ніколи не ступить на його кам’яні плити. Нехай навіть за близькими, яких та залишила, буду відчайдушно сумуватиму.
– Слухай, ти дійсно хочеш залишитися прямо тут? – візник не поспішав позбавляти мене свого товариства. – До світанку ще дві години. А місця тут небезпечні. Хто зна, що може статися? Та й ніч холодна. Не доведи Тараш**, замерзнеш тут на смерть. Може, давай я тебе до найближчого заїжджого двору хоч довезу? А завтра повернешся сюди і попрямуєш далі?
– Ні, все гаразд, – процідила я.
Глянула на те, як у нього стукають зуби і як він кутається у свій теплий плащ, підбитий вовчим хутром. Сама вкотре з подивом зрозуміла, як мало сприйнятлива до холоду. Це завжди вражало моїх покровителів та слуг у їхньому будинку. Але повинно ж мені хоч у чомусь було пощастити!
– А куди ти хоч прямуєш? – не бажав відставати настирливий напівдроу.
Причому це запитання ставив вже не раз. І я повсякчас давала зрозуміти, що бути відвертою з першим пересічним не збираюся. Цього разу просто стиснула зуби та невизначено махнула рукою. Це могло вказувати на будь-який напрямок.
– Щасливої дороги, – чемно побажала я, красномовно поглядаючи на карету і даючи зрозуміти, що інші клієнти вже зачекалися.
Візник глибоко зітхнув. Наостанок окинув мене гарячим поглядом і, попрощавшись, нарешті заліз до екіпажу.
Я довго дивилася вслід від’їжджаючій кареті і згадувала про те, що розповідала мама. Про її рідний світ, де про подібні речі і не чули. Там у візки запрягалися тварини. Начебто їх називали кіньми. Щось подібне до наших єдинорогів, які майже всі вимерли і збереглися частково тільки в заповідних лісах. Я завжди сприймала історії з минулого життя матері як чарівні казки.
Світ, де жили лише люди, здавався далеким і нереальним. Мати говорила, що сюди її затягнув демон за те, що вона випадково побачила, як він випиває життєву енергію в якогось чоловіка. В цілому після цього у житті Катарини Глер’є – так звати мою маму – мало що змінилося. У рідному світі вона була кріпачкою у якогось французького дворянина. Про те, що означає слово «французький», вона теж розповідала. І в ньому мені ввижалося щось таємниче та загадкове.
У першому світі демонів***, звідки був її новий власник, мама теж стала рабинею. Її в якості подарунку пізніше передали іншим власникам. І вже завдяки ним мама опинилася тут – у другому темному світі. Там і отримала вільну – рабство у дроу ось уже як три століття скасували. Скільки себе пам’ятаю, вона служила моїм покровителям – аристократам Медлентам.
Мотнувши головою, я відірвалася від думок про матір і знову подивилася на вказівник. Матово-біле місячне світло, що щедро заливало дорогу, дозволяло чітко розглянути виписані темною фарбою літери. Я до останнього не знала, в яке з трьох міст зрештою попрямую. Щоправда, одне відсікалося одразу – те, куди поїхав екіпаж. Там мене шукатимуть в першу чергу. А отже, залишаються два – столиця іншого славетного файората – Сайдер, яким керує сам темний король другого світу, і місто Нойдер, що має вихід до моря. І в тому, і в іншому неважко загубитися звичайній, нічим непримітній дівчині. Повагавшись, я витягла з худого гаманця дрібну монетку і загадала: орел – Сайдер, решка – Нойдер. Монетка весело покотилася по дорозі, блимнувши в місячному світлі. Очі, на які мені теж було гріх скаржитися, досить швидко її знайшли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна Академія, Марина Сніжна», після закриття браузера.