Читати книгу - "Мій коханий хірург, Інна Романова"

Нарешті я отримую диплом зі спеціальності «Сестринська справа». 
Я все змогла подолати! 
Уколи, крапельниці та катетери для мене тепер не проблема, як і медичне обладнання. 
За ці п'ять років навчання я сильно подорослішала, порозумнішала, набралася досвіду, і усвідомила, що моя закоханість поступово трансформувалася у глибоку пошану та вдячність, але все ж таки я не передумала здійснити задумане – зустріти свого лікаря Романа Завгороднього. 
Я, звичайно, розумію, що він і приблизно мене не пам'ятає, може навіть ніколи не згадує про той випадок, але спробувати обов'язково варто!  
Не дарма ж я скільки вчилася, старалася, пішла до медичного закладу, все заради цієї зустрічі. 
Чесно, я не сталкерша чи хвора на психічні відхилення, проте системно моніторила склад медичного персоналу кожної лікарні міста, щоб знайти потрібну мені – ту, де працює нейрохірург Завгородній Роман. Звичайно ж, я знайшла заповітну лікарню і подала туди документи, залишилося чекати – візьмуть туди на стажування чи спробувати щастя доведеться трохи згодом. 
Всі ці думки промайнули в моїй голові, коли я стояла на врученні дипломів у мантії та шапочці. 
- Ульянова! – чую своє прізвище з вуст декана, з усмішкою, рішучим кроком прямую, щоб отримати свій диплом.  
- Насте, нарешті ми закінчили університет! Ти уявляєш?! Ми змогли!!! - після третього келиха кричить моя одногрупниця Ліза, і лізе мене обіймати. - Навіть твій Петрошенко отримав диплом! 
Це була моя головний біль - Петрошенко...  
Той самий, що скинув мене в річку. 
Він слідував за мною всюди, навіть вступив на «Сестринську справу» разом зі мною!  
Капець!  
Уявив себе моїм захисником та найкращим другом і ніяк не відпустить хлопця. 
Навіть якби не образ Завгороднього у моїй голові, то все одно шансів почати з кимось зустрічатися у мене не було, Петрошенко супроводжував мене майже всюди і відлякував потенційних кавалерів.  
Я злилася, лаялася, ігнорувала, зрештою, змирилася і навіть прийняла його як вірного товариша та щирого друга. 
- Так, Лізок, ми тепер медсестрички! - усміхаюся я. Адже змогла! 
- Насте, ти вже знайшла роботу? - запитує друга моя подруга Наталя. 
Ну, подруги – це голосно сказано, дівчата були моїми одногрупницями, майбутніми колегами, але з друзів все ж таки у мене є тільки Петрошенко. Вірний, надійний та відданий. 
- Я подала документи у 32, у понеділок йду на співбесіду, – відповіла дівчаткам – А ви? 
- Ну ми в 12, нічого собі, 32 - це ж сама елітна лікарня міста, туди важко потрапити, найкрутіші професіонали лікарі, найважчі операції, найкваліфікованіший середній персонал, загалом, там все най-най, а щось простіше ти не хочеш? - Наталя права по всіх фронтах, я знаю, що в 32 важко потрапити, але що ж мені вдіяти, якщо мій Завгородній саме там працює? 
- Спершу туди, а далі подивимося, - задумливо відповіла. 
Нічого.  
Не зможу одразу туди потрапити, спробую за півроку. Головне – працювати і не втрачати орієнтир. 

У понеділок одягалася з особливою ретельністю, адже це дуже важлива співбесіда, яка має бути ідеальною. 
У лікарню прийшла за півгодини до призначеного часу, озирнулася – навколо світло, чисто та просторо, персонал мелькає у білому спецодязі, електронна черга, все за вищим розрядом. 
Коли часу залишалася 10 хвилин, я пройшла до ліфтів, щоб піднятися на потрібний мені 4 поверх. 
Як тільки зайшла, мене штовхнула старенька жіночка, причому досить сильно, так що я «вклеїлася» в металеві перила. Боляче потерла бік, розвернулася і обомліла... 
В ліфті стояв САМ Завгородній! 
Боже! 
Я ледь непритомніла від несподіванки і радості. По-моєму, навіть сльози виступили на очах від надлишку емоцій. 
Високий, до 190см, худорлявий, але не худий, саме спортивний тип статури. Темне волосся, карі глибокі очі, трохи смаглява шкіра.  
Ні, він не гарненький, навіть не гарний у класичному розумінні цього слова, але гострі риси обличчя, прямий ніс і широка щелепа робили його зовнішність особливою.  
Зараз Завгородній виглядає ще більш мужнім, брутальним. 
- Вам який поверх? – запитує він бабусю. 
- На п'ятий, синку, – відповідає старенька. 
Мене, ясна річ, не спитали, двері зачинилися і ми поїхали вгору.  
Так як дар мови мене покинув, я вирішила, що п'ятий поверх мені теж підійде, потім просто зійду сходами на один поверх і все. 
Мої думки були перервані жорстким поштовхом, далі ліфт почало трясти і відключилося світло. Ліфт застряг та оживати найближчим часом не планував. 
Так, треба було заздалегідь піднятися на потрібний поверх, що ж робити, співбесіда ось-ось почнеться!  
Дурне, що тут скажеш! 
Несподівано бабуся почала кричати і кликати на допомогу. 
- Не хвилюйтеся, - відповів лікар моєї мрії, його голос випромінював впевненість і спокій. - Зараз зателефонуємо в технічну підтримку та викличемо допомогу. Дівчино, можеш підсвітити? - це він вже мені, здогадалася я, і ввімкнула ліхтарик на телефоні, перемістившись поближче до нього. 
- Доброго дня, ми у 32 лікарні, четвертий пасажирський ліфт, застрягли між другим та третім поверхами. Світло згасло і ліфт трохи трясе, – лаконічно охарактеризував ситуацію лікар. 
- Виїжджаємо, будемо через пів години, – відповіли нам. 
Пропала моя співбесіда...  
Все ж таки треба постаратися врятувати ситуацію. 
- Доброго дня, я мала прийти на співбесіду на 10 ранку, - зателефонувала дівчині, з якою домовлялася. – Наразі я застрягла в ліфті лікарні і не зможу прийти вчасно. Ви не могли б перенести співбесіду, будь ласка? Вибачте, що так вийшло. 
На щастя, мені повторно призначили на 12, увійшовши в моє становище, і далі я зі спокійною душею чекала, коли нас врятують. 
- Щось мені недобре… - прошепотіла бабуся. 
- Що саме Вас непокоїть? - запитала бабусю. - Давайте я Вам допоможу сісти, - запалила знову ліхтарик, обняла жінку і допомогла їй вмоститься на підлогу ліфта, пожертвувавши своїм шарфом - Розкажіть, як зараз почуваєтеся? 
- У мене серце болить, нічим дихати, прямо задихаюся і крутиться голова. Погано мені, дівчинко, - бабуся сперлася на мене і почала різко дихати. Ох… це мені нагадує… 
- У неї, швидше за все, почався серцевий напад, - перервав своє мовчання лікар. - Ви медик? - чоловік уважно подивився на мене, сідаючи біля жінки. 
- Медсестра, – відповіла лаконічно. 
- Допоможеш мені, добре? – я кивнула у відповідь, а він перемістив увагу на хвору. – Розкажіть, будь ласка, біль різкий? Ріжучий? Чи є біль у лопатках, руках? - жінка мовчки кивала, піт виступив на її лобі, вона зблідла і повністю осіла на підлогу, майже лягла. 
- У тебе є щось у сумці? Аптечка? - запитали мене. 
Я гарячково почала ритися в сумці у пошуках своєї аптечки, знайшла таблетку аспірину і простягла лікарю. 
- У мене є аспірин, я зараз половину відкушу, щоб було правильне дозування. Вам потрібно буде розжувати, - пояснила бабусі. 
Завгородній тим часом ще раз телефонував  диспетчерам, сповіщаючи про проблему. 
- Нам треба терміново. Не ремонтуйте, відчиніть двері, ми її витягнемо і передамо, потім будете лагодити, - його голос звучить упевнено, ніби він щодня потрапляє в подібні ситуації. 
- Візьміть, будь ласка, ліки. Вибачте, буде гірко, але запивати не можна, - я відправила половнику таблетки в рот жінці, вона важко дихала і видно було, що їй дуже погано. - Зараз нас відкриють, потерпіть, будь ласка, - я гладила її голову і намагалася заспокоїти. 
Через деякий час відчула, що жінка знепритомніла, цієї миті поруч опустився Завгородній і почав оглядати хвору. 
- У неї зупинка серця, починаємо реанімаційні дії – закритий масаж серця. 
Чоловік почав надавати першу допомогу, ритмічно і методично натискаючи на грудну клітку. 
- Давайте поміняємося, – запропонувала через пару хвилин. – Де ж рятувальники? 
- На рахунок три міняємось місцями, будь готова, - було видно, що лікар трохи втомився, але, як і раніше, ритмічно виконує реанімаційні заходи. 
Я підійшла впритул до нього, помінявшись, він знову почав дзвонити диспетчеру, на ресепшн і у відділення швидкої допомоги, щоб пояснити ситуацію. 
Мої руки та спина вже майже на нулі, але я продовжувала. 
Завгородній узяв руку жінки і за кілька секунд продовжив: 
- Пульс є, але дуже рваний і слабкий, не можна зупинятися. Давай зміню тебе. 
Ми знову помінялися, я сіла і трохи перевела дух. 
У підсумку, ми просиділи в ліфті близько 20 хвилин, міняючись кожні 5 хвилин. 
Жінку витягли та одразу повезли до відділення інтенсивної терапії. 
   Я вийшла з ліфта, втомлена і задоволена собою, рятувати життя відповідально, важко, але дуже приємно. 
- Ти непогана, не вдарилася в паніку, не нила, - прокоментував лікар. - Дам тобі рекомендації. Бувай, медсестричко, – махнувши рукою, чоловік рішучим кроком пішов у потрібний йому напрямок. 
Я залишилася в ступорі чекати до 12 дня, щоб пройти співбесіду. Вирішила не ризикувати долею та не відлучатися від потрібного кабінету на далекі відстані. 
- Заходьте, ви Анастасія Ульянова, правильно? – мене запросили до кабінету та почалася співбесіда. 
Я дуже старалася, пояснювала, показувала, розповідала, бачила, що старша медсестра вагається… 
- Дякуємо, ми зателефонуємо, якщо вирішимо брати саме Вас, конкурс великий, Ви ж розумієте, так багато відмінниць до нас приходять, - наостанок додала старша медсестра, я встала, розуміючи, що ніхто мені не подзвонить, адже  не відмінниця і без якихось видатних заслуг.  
   Нічого, спробую через деякий час, наберуся досвіду, отримаю ті самі заслуги та повернуся. 
   Сьогодні був дуже важливий для мене день - я бачила свого Лікаря, розмовляла і працювала поряд з ним, обов'язково повторюю цей досвід! 
   Вже на виході з лікарні побачила Завгороднього, він рішуче крокував, розмовляючи по телефону. 
     Я повернуся до тебе, лікарю!