Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

Нарешті — Умберто Еко. Майстер гри в змішування жанрів та стилів, а також знавець давніх манускриптів та трендів сучасної масової культури водночас. Цей автор — просто живе втілення постмодернізму, коли глибина й навіть містика сюжету раз у раз змінюються іронією коментатора. Тут фігура для гри має бути рухлива й статечна водночас — Кентавр, химерний і безсмертний гібрид із античності, яку Умберто так любив.

Як бачимо, партія буде цікавою та несхожою на жодну іншу. Герцогиня з трьома Пророками, Полковник, Суперпішак та Кентавр — усе це більше нагадує Лігу Справедливості чи інші команди комікс-персонажів, ніж шахову гру. Проте ми знаємо, що в літературі всі шахівниці насправді запозичені в Люїса Керола, а тому будь-якої миті можна провалитися в нору чи потрапити на безумне чаювання. Свої правила тут усе ж є і якраз про них піде мова. Нехай навіть з точки зору повсякденної логіки правила такої гри дивні. Утім саме така вона — література. Саме в цьому її сенс.

Важливий відступ: що таке література?

Власне, а що таке художня література? Усі зі згаданих авторів знані як майстри вигадки, хоча троє із них і були журналістами. Арістотель каже, а ми вслід за ним, що поезія (тобто література) якраз і відрізняється від історії, бо остання розповідає про те, що було, а перша — про те, що могло б бути. Тобто, у його баченні, історія — це правда, а література — вигадка, однак якщо воно все-таки «могло б бути», то ця вигадка не абсолютна. Література вигадує на межі з правдою, інколи настільки точно, що ми губимо цю межу. Від себе додам, що література продукує і пропонує читачеві настільки досконалу вигадку, що та часто постає сильнішою за правду реальності, яку бачимо довкола. І тоді численні зацікавлені кидаються писати справжні листи Шерлоку Холмсу й відсилають їх на неіснуючу адресу Бейкер стріт, 221б, яку королівській пошті після усіх цих тонн послань пасувало б встановити. Так вигаданий адресат стає цілком реальною постаттю нашого життя, так сильна література здатна керувати життям, надихаючи своїх вірних та соромлячи скептиків. Рушають маршрутом Леопольда Блума ватаги поціновувачів «Улісса», п’ють у численних пивницях Швейка візитери Праги, обіймають Проню з Голохвастовим охочі пізнати атмосферу Києва кінця ХІХ сторіччя й піднімають угору мечі й чарівні посохи фани Толкіна, розігруючи чергову битву ельфів та орків. Наше життя тривіальне? Воно вкладене у два маршрути транспорту та кілька міських локацій, прив’язане до обридлих алгоритмів дій, що дають нам заробіток? Відкрийте книжку — у добрих книжках існують цілі світи, в яких ми можемо певний час мешкати, прожити купу альтернативних життів, закохатися, загинути, а потім повернутися знову й перемогти, а надто — перемогти хандру й нудоту повсякдення.

Так, усе це зіткане зі слів. Художню літературу творить особлива мова — відшліфована, у певному сенсі, досконала мова, яку ми не зустрінемо у щоденному житті. Сильний автор пише так, що зненацька посеред епізоду ми піднімаємо голову від сторінки й кажемо самі до себе: як же добре сказано! Це красива мова, що б ми не мали на увазі під отим «красива».

Поки ми читаємо, хай навіть ще не дочитали до важливих питань, які штовхають автора до письма, наш мозок уже напружено працює: те, що в кіно візьмуть на себе режисер, оператор та актори, декоровані армією костюмерів і візажистів, ми робимо самі наодинці зі сторінкою. Це ми обираємо ракурс, ставимо картинку й одягаємо персонажів у шати своєї фантазії. Сильний автор спонукатиме нас чути звуки, про які не сказано в тексті, відчувати запах вулиці після дощу чи, що більше, закохуватися, страждати та тішитися разом із його героями. Він просто пише слово — й воно дзвенить, резонуючи імпульсами наших нейронів. Мурашки? Ось звідки беруться мурашки, коли ми читаємо добру книжку. І вона не відпустить нас. Ми захочемо залишатися в уявному, так, вигаданому світі, аж доки не пізнаємо його весь, аж доки не добіжимо до кінця запропонованої історії. І не виключено, що потім захочемо ще, й сумуватимемо, що автор тут поставив крапку. Сильна книжка завжди штовхає до подальшого читання.

Чи такими є тексти Агати Крісті, Рея Бредбері, Умберто Еко та інших персонажів цієї книжки? Звісно, що так! Тут клуб сильних авторів (і однієї авторки). Вони саме розсілися довкола каміна на м’яких канапах чи на по-спартанськи жорстких стільцях (Орвелл та Воннеґут точно обійшлися без зайвої розкоші). Вони готові розповідати про своє бачення правил письма. Чи дадуть нам авторитети дієві рецепти успіху? Вони щиро намагатимуться, будьмо певні.

Три історії про кожного

Не сумніваюся, що читачі цієї книжки вже добре знають усіх її фігурантів. Це надто відомі автори (і авторка) й ми, безперечно, читали низку їхніх текстів. Проте кожну з історій варто починати від біографії, бодай короткої, адже в ній часто знаходимо відповіді, які цікавитимуть нас не меншою мірою, ніж секрети письма.

Біографія кожного письменника містить спонуки та травми, відштовхуючись від яких він починає писати.

Справді, багато хто починає писати у відповідь на щось — подію чи переживання. Психоаналіз правий: ми нічого не забуваємо й не ігноруємо. Якщо не маємо змоги покінчити з тривогою одразу, то витісняємо її в глибини своєї свідомості (у несвідоме), й далі вона чаїться там, поки не отримає змоги вирватися назовні. Перетворити психічну напругу в літературний текст — це ще більш-менш гуманний спосіб дати їй раду, не дозволити внутрішнім руйнівним силам виплеснутися назовні не-контрольованою агресією.

Таким чином, багато хороших літературних текстів є насправді відповідями їхніх творців на власні життєві проблеми. А якщо травма надто сильна, то письменник може все життя адресувати тексти саме їй, тобто писати, щоб побороти неспокій, та ще й не факт, що побороти вдасться. З іншого боку, Жан Лакан, на відміну від діда Зиґмунда, який намагався лікувати, навпаки радить полюбити свою травму. Адже це потужне джерело натхнення! Багато тривог у дитинстві й молодих роках Агати Крісті? Тим тривожнішими й фантасмагоричнішими будуть її детективні сюжети. Власне, що детективні. Бо якби життя не підкидало цій геніальній жінці чимало гострих переживань, вона могла б писати, скажімо, мелодрами й залишитися нам невідомою. Як сказав колись французький посланець при іспанському дворі, якщо в’язниця допомагає Сервантесові писати такі книги, то хай краще сидить там постійно.

Проте не травмами єдиними. Спонуки до письма та іншої творчості