Читати книгу - "Космічні мільярдери"

по всьому літальному апараті, навіть усередині паливних баків. Інженери брали участь у організованій компанією онлайн-трансляції запуску, пояснюючи основи польоту сотням тисяч прихильників і зацікавлених глядачів. А у Флориді офіційні представники NASA, співробітники Повітряних сил і операційна команда «Space X» прислухалися до зворотного відліку і спостерігали за комп’ютерними консолями.

Чи заздрили урядовці можливостям компанії? Корпорація Маска стала першою приватною установою, яка володіла космічним кораблем, здатним летіти з місією NASA до Міжнародної космічної станції. Безперечно, компанія «Space X» потребувала фінансування космічного агентства та його консультацій. Але Маск наполіг, щоб ракету розробляли згідно його особистих переконань і кожна частина височенного білого літального апарата належала акціонерам його компанії. Це була не просто формальність. Це був революційний підхід до польотів у космос. А для реалізації ширших амбіцій Маска люди мали стати «мультипланетарною цивілізацією». Маск не витрачав би 100 мільйонів доларів особистих коштів та останні тринадцять років свого життя просто на те, щоб здійснити сьогоднішню місію: перемістити чотири тисячі фунтів[4] (цю вагу можна зрушити й вантажівкою Dodge Ram) на кілька сотень миль (приблизна відстань між Нью-Йорк Сіті та Бостоном). Цілком собі буденне завдання, доки не усвідомлюєш, що рухаєш ці дві тонни простісінько вгору.

На той час, коли ракету готували до запуску, на борту МКС, на відстані 250 миль[5] від Землі, перебували троє астронавтів. Вони мешкали у низці з’єднаних між собою алюмінієвих камер, які на великій швидкості оберталися навколо нашої планети. Щоб підтримувати їхню життєдіяльність, космічні кораблі мали постійно привозити їм їжу, воду та кисень, а також наукове обладнання та приладдя для дослідів, які б виправдовували їхнє неймовірне перебування в космосі. Станцію будували спільними зусиллями міжнародних партнерів – головним чином Росії та Європейського Союзу – але NASA було змушене відмовитися від єдиного способу дістатися до неї. У 2011 році програму «Space Shuttle» згорнули через надто високу вартість і небезпечність під час польотів. Тепер космічна програма США, заснована фактично заради того, щоб продемонструвати свою перевагу над Росією, не могла дістатися до свого найдорожчого наукового об’єкта без допомоги росіян.

NASA робило спроби замінити космічний шатл кількома альтернативними варіантами. Попри витрачені мільярди доларів – спрямовані переважно до акціонерів гігантських аерокосмічних корпорацій – нових відповідей так і не з’явилося. Після обрання президентом Барака Обами, його адміністрація взялася за перевищення бюджету в останні роки, і плани на будівництво нової ракети та космічної капсули були відстрочені.

Космічному агентству залишалося тільки мріяти про освоєння інших планет Сонячної системи. Щоб підтримувати роботу МКС, команда Обами використала програму, запропоновану ще за часів Джорджа Буша, яка передбачала приватизацію транзиту між Землею та космічною станцією.

Це була можливість, якої так відчайдушно потребували І. Маск та його молода космічна компанія. Тоді ще аматори, вони злетіли вгору стрімкіше від ракет, які запускали. Чимало людей вважали Ілона Маска просто ще одним багатієм та схибленим на космосі йолопом із Кремнієвої долини. За десятиліття до того, засновник «Microsoft» Білл Ґейтс інвестував мільйон у плани амбіційної мережі супутників, так званого сузір’я, яке люди мали використовували для отримання доступу до Інтернету. Усе закінчилося провалом. Великі підрядники зі сфери космічних технологій, як-от «Boeing», «Lockheed Martin» і «Northrop Grumman», армії інженерів із десятиліттями досвіду, глузували від самої думки про те, що молоді компанії, підтримувані розробниками програмного забезпечення, зможуть упоратись із труднощами під час організації космічних польотів.

Та І. Маск, піднявшись із самих низів, усе одно вважав це можливим. Він будував ракети для виконання звичайних завдань у космосі й почав із запуску чужих супутників. А потім підписав контракт із NASA на постачання обладнання до МКС. Баки з водою, ліофілізована їжа та обладнання для наукових дослідів. Порівняно з будівництвом найбільшого за всю історію сузір’я супутників або дослідженням Місяця, можливо, цій роботі таки справді бракувало чарівності.

Але ж погляньте на неї зараз! Огорнута хмарами пари, сліпучо-біла машинерія на стартовому майданчику була втіленням того, як уявляв собі ракети Стів Джобс. Від часу свого першого польоту в 2010 році, ракета перевернула ситуацію у світовій промисловості: її ціна становила 62 мільйони доларів, а це вполовину менше вартості орбітальних ракет, які продавали конкуренти «Space X». Здійснивши лише вісімнадцять успішних польотів, шість із них для NASA, непохитна президентка і головна операційна директорка Ґвінн Шотвелл розробила маніфест вартості запуску літального апарата за 10 мільярдів доларів, уклавши контракти з головними супутниковими операторами по всьому світі. І все це попри той факт, що її головними конкурентами були національні компанії-чемпіони, чиї інтенсивно субсидовані технологічні підрядники були невід’ємною частиною військово-промислових комплексів країн США, Європи та Росії. Більше ніхто не глузував – аерокосмічна організація подивилася на «Space X» зовсім інакше.

Ракети, що здатні винести на орбіту багатотонний вантаж, зазвичай надзвичайно дорогі – ідеться про сотні мільйонів доларів – і як правило, їх можна використати лише один раз. Щоразу для одного-єдиного польоту будують складний літальний апарат із найміцніших і найлегших матеріалів із-поміж усіх доступних, а потім після використання просто викидають: щойно піднявши свій вантаж на орбіту, ракета згорає в атмосфері, падає в океан, або ж безцільно рухається у відкритому космосі. Звичайні люди можуть побачити в цьому очевидний спосіб зекономити, тобто використати кляту бляшанку ще раз. Але жодна компанія в жодній країні раніше не створювала ракети багаторазового використання. Наближеними впритул до цієї ідеї стали конструкції космічних шатлів. Однак вони мали одноразовий паливний бак, а на дороге переобладнання після кожного польоту потрібен був тривалий час. Дві жахливі катастрофи, що сталися під час польотів, здійснюваних за програмою «Space Shuttle», – втрата «Challenger» у 1986 та «Columbia» в 2003 роках – були пов’язані з тим, що корабель витримував неодноразовий вплив граничного навантаження під час космічної подорожі. Аерокосмічні інженери обмірковували повторне використання для наступних поколінь американських ракет, попри те, що зрештою, витрати все одно не покривалися: ніхто не літав на ракетах з необхідною регулярністю, а додаткові ускладнення додавали ще більше способів, щоб ракети, і без того доволі примхливі машини, могли перетворитися з транспортних засобів на бомби. Платіть за надійність, а не прибутковість.

Маск вважав інакше. Філософія «Space X» полягала в тому, щоб залишити на розсуд фізики, що можливо, а що ні. Не було жодної технічної перешкоди для того, щоб повернути ракету-носій, обладнану дорогими механізмами й електронікою, знову на Землю. Аерокосмічні спеціалісти США за однією з космічних програм проводили експерименти з багаторазовими ракетами в 1990-х роках, піднявши одну з них майже на дві тисячі миль[6] у повітря, а потім безпечно повернули