Читати книгу - "Тарас Бульба"

ще коней та й звичаю такого не було, щоб школярі могли їздити верхи. Були у них тільки довгі чуби, за які мав право їх чубити всякий козак при зброї. Вже як кінчали науку, послав Бульба їм з табуна свого пару молодих румаків. загрузка... На приїзд синів Бульба звелів скликати всю військову старшину, хто тільки був поблизу; і коли прийшло двоє з них та ще й осавула Дмитро Товкач, давній його приятель, — він їм зараз же явив своїх синів, кажучи: "Ось дивіться, пани-браття, які молодці! На Січ пошлю їх незабаром". Гості привітали Бульбу й обох його синів, додавши, що добре діло вони роблять і що нема кращої науки для молодого козака, як Запорозька Січ. — Нуте ж, пани-браття, сідай же всяк до столу, кому де зручно... Ну, синочки! найперше вип'ємо горілки! — так почав Бульба. — Господи благослови! Будьте здорові, сини мої любі: і ти, Остапе, і ти, Андрію! Дай же, Боже, щоб вам на війні щастило! Щоб бусурменів били, і турків били, і татарву били; а коли й лях зачепить нашу віру, щоб і ляха били... Ну, підставляй свою чарку; що — лепська горілка? А як по-латинському горілка? То ж бо й воно, синку, дурні були латинці: вони й не знали, що є на світі горілка. А як, пак, звався той, що латинські вірші писав? Я на письмі не вельми тямлю, то й не знаю: Горацій, чи що? "Ач, який батечко, — подумав про себе старший син, Остап, — усе, старий, знає, а ще й прикидається". — Гадаю, архимандрит горілки й на понюх вам не давав, — жартував далі Тарас. — А ну ж, признавайтеся, чи добре вам давали березової каші та свіжого вишнячку по спині й по всіх сусідніх козацьких околицях? А то, може, як ви вже поробилися вельми розумні, то й канчуками парили? Ачей не тільки по суботах, а й по середах і четвергах перепадало? — Нічого, батьку, згадувать того, що минуло, — рівно озвався Остап, — що було, те загуло! — Нехай би тепер хто спробував! — промовив Андрій. — Хай тепер хто зачепить! От нехай тільки трапиться яка татарва, — знатиме, що то за штука — шабля козацька! — Добре, синку! Їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то і я з вами їду! Їй-же богу, їду. Якого дідька я отут ждатиму? Щоб перевестися на гречкосія, висиджуватись дома, доглядати овець чи свиней та з жінкою бабитись? Та хай воно все западеться: я — козак, не хочу! Що з того, що нема війни? Я й так подамся з вами на Запорожжя — хоч погуляю. Їй-богу, їду! — І старий Бульба потрошку розпалювався, розпалювався, нарешті й зовсім розсердився, устав з-за столу і, взявши руки в боки, тупнув ногою. — Завтра ж і рушаємо! Нащо гаятись! Якого ворога ми можемо тут висидіти? Нащо нам оця хата? Нащо нам усе це? На чортового батька нам оці горшки? — По цих словах почав він бити горшки та шпурляти пляшками. Бідна старенька мати, що звикла вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася на все це, сидячи на лаві. Вона не сміла ні в чім суперечити; але, почувши такий страшний для неї рішенець, не змогла вдержати сліз; вона глянула на дітей своїх, з якими їй знов судилася така швидка розлука, — і ніхто не зміг би описати мовчазної сили того горя, що, здавалося, тремтіло в її очах і в судомно зціплених устах. Бульба був страшенно впертий. То був один із тих характерів, які могли з'явитися лише тяжкого XV сторіччя в напівкочовому закутку Європи, коли панували праведні й неправедні уявлення про землі, що стали якимись суперечливими й неприкаяними, до яких належала тоді Україна; коли весь прадавній південь, покинутий своїми князями, було спустошено й випалено дощенту ненастанними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши все — оселю й покрівлю, зробився тут відчайдушним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем хижих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідав він на місці й звикав дивитися їм просто у вічі, забувши навіть, чи є на світі щось таке, чого б він злякався; коли бойовим палом укрився здавна лагідний слов'янський дух і завелося козацтво — цей широкий гуляцький заміс української натури, — і коли всі перевози, яри та байраки, всі зручні місця засіялися козаками, що їм і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші їхні могли відповісти султанові, охочому знати про їхнє число: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак". Повсякчасна необхідність боронити узграниччя від трьох різнохарактерних націй надавала якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховала впертість духу. Це був справді надзвичайний вияв української сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, малих містечок, що аж кишіли псарями та ловцями, замість ворохобливих та мізерних князів, що купували й перепродували свої міста, виникли грізні села, курені й околиці, пов'язані спільною небезпекою й ненавистю до хижих нехристів. Усім відомо вже з історії, як козацька безнастанна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від бусурменських наскоків, які щохвилини загрожували їй повною руїною. Королі польські, ставши замість удільних князів володарями цих просторих земель, хоч би й далекими та слабосилими, зрозуміли, чого варте козацтво і яку може дати користь така войовнича вартова сила. Вони потурали йому і улесливо шукали з ним згоди. Під їхньою, хоч і далекою, владою гетьмани, з-поміж козаків таки обрані, єднали околиці й курені в полки та належні округи. Не було це лавне рекрутоване військо, — такого ніхто б і не побачив; та на випадок війни й посполитого рушення за вісім днів, не більше, усе козацтво було вже на конях і при зброї, маючи тільки один червінець платні від короля, і за два тижні набиралося таке військо, якого не набрати жодній рекрутчині. Похід кінчався — усі вояки розходилися по луках та ланах, на дніпровські перевози — ловили рибу, торгували, варили пиво і всі були вільними козаками. Тогочасні чужинці справедливо дивувалися надзвичайним талантам козацьким. Не було такого ремесла, що його не знав би козак: накурити горілки, спорядити воза, натерти пороху, справити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу — загуляти, щоб аж небу було душно, пити й гуляти так, як уміє тільки козак, — усе це було йому до снаги. Опріч козаків реєстрових, що мали собі за повинність ставати до лави під час війни, можна було кожної пори,