Читати книгу - "Про кам'яну державу, Народні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Добрий ранок, няньку!
— Добрий ранок, доню! Як здоров'я?
— Я здорова і щаслива. Я хотіла би поговорити з вами. Няньку, чи ви не думали, що мені уже час віддаватися?
Цар аж підскочив з радості.
— Донечко моя дорога, я давно цього чекаю. Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги... Вибирай кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного чоловіка.
І почав перелічувати: у того царя такий син, у того — такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий... Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам'ятати.
— Ви, няньку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих...
— А кого? — скрикнув цар.
— Чесного, мудрого хлопця.— І розповіла про Юрка.
Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого легіня, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.
— Геть! — закричав.— Не хочу видіти! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!..
Дівчина повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом'якшав і сказав:
— Не дам за такого, але хочу видіти, який ото хлопець, що ти його так любиш.
Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — дурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивіться — леґінь прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так спритно з'явився. Каже:
— Добре, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його? Най буде! Поберіться!
Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.
Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне.
Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину і став царювати.
Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло...
Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило їм.
— Хотів би я знати,— говорить Юрко,— що то за сопух, звідки? Ану, ходімо у той бік.
Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний Дух.
— Вернімося, тобі може пошкодити,— каже Юрко дружині. Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але ж тої хвилини з'явився бородатий чоловік, схопив її за руку і потяг у яму.
Юрко за ним. Та бородатий дідо перегородив йому дорогу:
— Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!
— А моя жінка?
— Уже не твоя... Більше її ніколи не увидиш!
Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.
— Я йду шукати жінку, аж би-м і загинув!
Цар умовляє:
— Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся. Ти вже моя дитина...
Але Юрко вирішив іти; взяв плаття, в котрому колись ходив по світу, відклонився і просто у ліс. Заглядає в яму, а споду й не видно. Не завагався, скочив. Почав падати.
Не пам'ятав, як довго падав. Чи день, чи два... Упав на дно й зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава... А немає ні людей, ні звірів і ні птахів — усе обернено на камінь.
Налякався Юрко: «Що се за держава?»
Помалу став на ноги і рушив у путь — шукати жінку.
Йде, йде, йде... Ай-бо всюди лиш одне — каміння!
Понад вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але з каменю. І зброя камінна.
Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блукав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить — звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дідо. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.
А хто то коло діда? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину.
Юрко тихенько приступив до жінки:
— Що ти тут робиш? Вона підняла палець:
— Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави!
Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися.
Дідо розплющив очі й питає:
— А це що за один?
— Мій чоловік, за котрого я тобі говорила. Юрко підступив до діда-царя:
— Айно, се моя жінка. Я прийшов по неї і поведу її до нянька. Дідо гірко усміхнувся:
— Гей, сину, я би й сам хотів її повести... Але се є неможливе діло. Більше свій край не увидите. Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про сю державу.
Юрко присів, а старий почав:
— Ся держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива... Я — її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поставив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу доти мучитись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Ай-бо знай: тої ями, котрою ти впав, більше нема — заросла і стяглася. Лиш залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а се може зробити лиш мудрий чоловік. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь миль за сімсот. Путь дуже тяжка: треба іти п'ятсот миль звичайною дорогою, сто миль навкарачки, а ще сто — таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього просунеш. Коби знайшовся такий мудрий витязь — але такого на світі не є,— який сю путь годен зробити, то й так ще не все виграв би. Бо ключ лежить у голові змія — в діамантовій шкатулці. Ну що ти скажеш на се, Юрку?
— Я спробую зробити сей шлях!
Попрощався з жінкою і дідом та й рушив у дорогу.
Перші п'ятсот миль того ж дня перелетів орлом. Ай-бо далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко стався чоловіком і навкарачки ліз сто миль.
Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку і почав повзти. Приклав усі сили й переліз.
Дійшов до Чорної держави. Перемінився на орла і полетів. Хотів бачити села і людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою. Бачить: стада, які лиш загадати! Але вся худоба чорна.
«Через те, мабуть, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про кам'яну державу, Народні», після закриття браузера.