Читати книгу - "Справа Сен-Ф'якрів"

З'явився рудий служка. Задзеленчав дзвіночком, і віруючі забубоніли перші молитви.

«… Під час першої меси…»

Мегре переводив очі з однієї постаті на іншу. П'ятеро стареньких жінок, із них троє сидять на своїх постійних місцях. Огрядна фермерша. Кілька молодих селянок і, нарешті, дитина…

Знадвору долинув шум мотора. Грюкнули дверцята авто. Зацокотіли дрібні, легкі кроки, з'явилася дама в жалобі й пройшла через усю церкву.

На хорах був ряд крісел, відведених для мешканців замка, — старих, відполірованих часом твердих крісел. Саме там сіла дама — нечутно, під поглядами селянок.

— Requiem aeternam dona eis, domine…[1]

Мегре, мабуть, міг би й тепер підтягнути священикові. Він усміхнувся на думку, що колись віддавав перевагу поминальним відправам, бо молитви тут були коротші. Він пригадував, що деякі меси відслужували за шістнадцять хвилин!

Мегре відвів очі від дами в ґотичному кріслі. Він ледве розрізнював її профіль і боявся впізнати у ній графиню де Сен-Ф'якр.

— Dies irae, dies illa…[2]

А втім, це була пані де Сен-Ф'якр! Востаннє він бачив графиню, коли вона мала років двадцять п ять — двадцять шість. Висока, струнка, замріяна; її можна було впізнати здалеку, коли вона гуляла в парку.

І ось їй уже добрих шістдесят… Вона палко молиться… Худе, змарніле обличчя, руки — надміру довгі, тонкі — стискають молитовник…

Мегре сидів у останньому ряді солом'яних стільців, на одному з тих місць, за які під час великої меси треба платити п'ять сантимів, а на звичайних відправах вони безкоштовні.

«… Станеться злочин…»

Він підвівся разом з усіма віруючими, коли почали читати перше євангеліє. Звідусіль на нього напливали знайомі деталі, зринали спогади. Наприклад, несподівано згадалося, що в день поминання одному кюре довелося відслужити аж три меси…

В ті давноминулі часи він снідав у кюре між другою і третьою годинами. Рідке яйце й козячий сир!

Так, поліція з Мулена мала рацію. Тут не міг би статись якийсь злочин! Паламар садів у кінці ряду ґотичних крісел, за чотири крісла від графині. Дзвонар вийшов, голосно човгаючи ногами, немов директор театру, що не бажає сидіти на власній виставі.

Чоловіків лишилося двоє — Мегре та священик з пристрасними очима містика. На відміну від старого кюре, що його пам'ятав комісар, він не квапився кінчати відправу, не ковтав слів.

Вітражі поступово яснішали. Надворі розвиднялося. Десь на фермі мукала корова.

Нарешті всі схилялися в поклоні на молитву вшестя. Ледь чутно задзеленчав дзвіночок служки.

Лише Мегре не причащався. Всі жінки підвелися й попрямували до причастя, молитовно склавши долоні, з зосередженим виразом обличчя. Бліді, наче нематеріальні, облатки на мить з'являлися в руках кюре.

Відправа тривала. Графиня затулила обличчя долонями.

— Pater noster…[3]

— Et no nos indacas in tentationem…[4]

Пальці літньої дами розтулилися, відкривши змучене лице, і вона розгорнула молитовник.

Ще чотири хвилини! Остання молитва! А тоді — кінець! І не буде ніякісінького злочину!

Адже в попередженні сказано цілком ясно: перша меса…

А що зараз відправа скінчиться, свідчило те, що паламар підвівся і пішов у різницю…

Обличчя графині Сен-Ф’якр знову було затулено долонями. Вона сиділа непорушно. Більшість старих жінок теж були непорушні.

— Ite…

Месу закінчено…

Лише тепер Мегре відчув, як він підсвідомо тривожився, і мимоволі з полегкістю зітхнув. Нетерпляче очікував, коли дочитають останню молитву, думаючи, що ще мить — і він вийде надвір, вдихне свіжого повітря, побачить людей, які щось роблять, про щось гомонять…

Старі жінки підвелися всі разом. Зашурхотіли кроки по холодних церковних плитах. До виходу рушила одна селянка, потім друга. Паламар повернувся з гасилом, і замість язичків полум'я над свічками засиніли тонесенькі пасма диму.

Народився день. Сіре світло сочилося до храму разом з холодним протягом.

В церкві лишилося тільки троє віруючих… Двоє… Грюкнув стілець… Вже не було нікого, крім графині, і нерви Мегре напружилися до краю…

Погасивши всі свічки, паламар глянув на графиню де Сен-Ф'якр. По обличчю йому промайнула тінь вагання. Комісар ступнув уперед.

Обидва підійшли до графині, здивовані її непорушністю, і спробували зазирнути в обличчя, затулене долонями.

Вражений Мегре торкнувся плеча графині. Вона хитнулася, наче рівновага її тіла підтримувалася не надто надійною опорою, і впала на підлогу.

Графиня де Сен-Ф'якр була нежива.

Тіло перенесли до ризниці й поклали на трьох стільцях. Паламар побіг по лікаря.

Мегре уже не думав про незвичність становища, в якому опинився. Минуло доволі часу, поки він зрозумів підозріливе запитання, що його прочитав у пристрасному погляді священика.

— Хто ви такий? — нарешті спитав той. — Як це сталося, що…

— Я комісар Мегре з кримінальної поліції.

Він глянув священикові просто в вічі. Це був чоловік років тридцяти п'яти, з правильними, але такими суворими рисами обличчя, що мимоволі спадала на думку фанатична віра давніх ченців.

Він був украй збентежений та схвильований і вже не так упевнено пробелькотів:

— Ви ж не скажете, що це…

Ніхто не наважувався роздягнути графиню. Марно прикладали люстерко їй до уст. Послухали серце, але воно вже не билося.

— Я не бачу рани… — промовив Мегре і почав роздивлятися довкола. Хоч відтоді, як він був тут востаннє, минуло тридцять років, проте ніщо не змінилося. Чаші для причастя стояли на своїх місцях, риза, наготовлена