Читати книгу - "Акротірський шпигун"

Білл взагалі був грубіяном, але на цей раз, як виявилося пізніше, він мав рацію.

В понеділок, 6 серпня 1956 року, в осяяній сонцем портсмутській гавані ми зійшли на борт пароплава. Наше судно, авіаносець «Тезей», водомісткістю в тринадцять тисяч тонн, що звичайно брало тридцять п'ять штурмових літаків, прийняло тепер дві тисячі парашутистів. Як повідомив мені Білл по секрету, решта нашої бригади вантажилася в Девонпорті на однотипний корабель «Оушн» і на двадцятитисячотонний транспортний пароплав «Булверк», що виходили в море через два дні.

Гемпшірський пляж кишів дачниками. Біля берега сновигали парусні яхти й моторні човни; юнаки розважалися катанням на водних лижах. А в цей час на набережній стояли тисячі батьків і матерів, дружин і наречених, з якими від імені всіх нас мали попрощатися п'ятдесят парашутистів. Командир полка заборонив робити це кожному зокрема. Полковник, мужчина з червоним обличчям і жовтою, як сірка, борідкою, певно ненавидів такі сцени, бо коли капітан Шотовер доповів йому про бажання солдатів потиснути руки своїм рідним, він лише пробурчав:

— Годдем[4], для цього в гарнізоні було досить часу! Годдем!

З цими словами він пхнув ногою полкового кота Насера, який наважився сісти йому на черевик.

Мене безпосередньо це не обходило, бо моя старенька хвора мати не могла приїхати в Портсмут, а дівчини у мене на той час не було. Тому ніхто мені не помахав мокрою від сліз хусточкою, коли наш пароплав рушив від молу вздовж каналу. Іншим було, мабуть, дуже боляче.

Мої побоювання справдилися: військове начальство виявило себе не тільки бездушним, а й скупим. Командуванню було зовсім байдуже, що більшість резервістів покинула свою роботу. Ніхто з нас не одержав за це ніякого відшкодування.

— Ми призвали добровольців, а не якихось там старців, — заявив мені Білл Шотовер, повторюючи слова всіма шанованого командира «Червоних дияволів» Мервіна Батлера.

Ми стояли біля поручнів і дивилися, як за корнуельським побережжям сідає сонце. Був напрочуд гарний вечір.

— Двадцять чотири вузли робить наше корито, — сказав Білл, сплюнувши в пінисту воду за кормою. — Післязавтра минемо Ліссабон, увійдемо в Середземне море, а в п'ятницю рано будемо в Ла Валетті. Що і як буде далі, знають лише бог та сер Антоні.

— Якщо єгиптяни якимсь чином пронюхають про нас, то підуть на поступки, тільки-но ми з'явимось у районі Мальти.

— Для мене, Роджер, пристойна бійка була б кращим виходом.

Пізніше я прочитав у газеті, що часткова мобілізація, якій я завдячував тією чудовою прогулянкою на кораблі, була здійснена в повній відповідності з нашою конституцією. Оскільки нижня палата за кілька днів до націоналізації Суецького каналу була розпущена на канікули (значна частина членів парламенту в цей час полювала на куріпок у Шотландії, а королева Єлизавета розважалася на кінних змаганнях у Гудвулі), прем'єр-міністр Іден сам скликав Державну Раду. Вона проголосила надзвичайне становище й «урочисто уповноважила вельмишановного Генрі Геда», тобто нашого військового міністра, мобілізувати резерви. Слідом за цим «вельмишановний» призвав до збройних сил двадцять тисяч чоловік, а серед них і мене. Для мене принаймні було втіхою повідомлення преси про те, що все відбулося коректно і спокійно, як це й личить великій нації.

Через вісім днів ми висадилися на Кіпрі. Я потрапив до передового загону, яким командував мій приятель Білл. На двох «джипах» морського відомства ми проїхали квітучою рівниною на шістдесят кілометрів у глиб острова. Солдати, що супроводжували нас, весь час тримали автомати напоготові. Я зрозумів, що місцеве населення продовжує упереджено ставитися до британської корони; та, хвалити бога, в дорозі нічого не трапилось.

Коли в мерехтливому від спеки повітрі виринули перші будинки столиці острова — Нікозії, Білл Шотовер сказав мені:

— Ну, любий друже, тут наші дороги розходяться. Тебе викликає для якогось особливого доручення командування повітряними силами… Я не знаю точно, для чого саме, але думаю, що це почесне завдання. Дивись, Роджер, не підкачай! See you later, old boy[5].

Він ляснув мене своєю важкою лапою по плечу і, звелівши шоферові зупинитись, без зайвих церемоній виштовхнув мене з машини, а сам помчав геть.

Я опинився перед довгою, присадкуватою будівлею, обнесеною «їжаками» з колючої проволоки. Біля вартового в сталевому шоломі, з-під якого блищало мокре від поту чоло, стояв припорошений пилюкою щит з написом MEAF-HQ, що мало означати «Штаб повітряних сил на Середньому Сході». Тут перебувало командування британських повітряних сил, якому були підпорядковані всі аеродроми й бойові літаки в Іраку, Іорданії, на Кіпрі, в Лівії, а ще півроку тому — і в зоні Суецького каналу. Побачивши цей штаб, я не відчув ніякої радості на душі; і причиною цього була не тільки спека…

Якщо штаб повітряних сил викликає парашутиста для виконання спеціального завдання, то це аж ніяк не означає чогось приємного. Вся ця справа мені не дуже подобалась. Не задумуючись над тим, чому саме на мене, щойно призваного резервіста, припав цей вибір, я вирішив енергійно опиратися будь-яким спробам використати мене для якоїсь рискованої індивідуальної операції. Небезпечні завдання виконували, як правило, добровольці. Молоді офіцери часто пропускають нагоду благополучно уникнути рискованої операції, коли — з патріотичних або якихось інших благородних міркувань — у слушний момент не наважаться простим «ні» звести нанівець намагання добрих начальників умовити простачка.

— Кімната 118, сер, — сказав вартовий сержант.

На його форменій блузі під пахвами виднілися великі плями від поту. Сержант якось дивно подивився на мене, від чого моя тривога ще більше зросла. Невинний напис «Медичний відділ» на дверях кімнати № 118 теж не розвіяв мого недовір'я. Військові лікарі завжди мали сумнівну славу.

Я ввійшов туди і, незважаючи на гнітючу духоту, одразу ж виструнчився. За письмовим столом стояв сивий, досить ставний офіцер, зовсім не схожий на лікаря. На погонах у нього було по три срібних смужки і по стільки ж нашивок на рукавах — отже, це був вінг-командор — те