Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

— Я їду до комендатури. З собою візьму Кальтцейса. Ідіть! За хвилину я вас наздожену.

Коли Вернер уже причиняв за собою двері, Ганс фон Шульц різко оперіщив нагаєм стіл. Шкіряний бювар сухо затріщав під ударом. Вернер здригнувся, зіщулився і полохливо застиг, тримаючись за ручку дверей і не насмілюючись обернутися.

— Я хочу знайти злочинця, Вернере!

Це вже був не наказ, у цих словах звучала погроза.

Вернер зник. Ганс фон Шульц зняв пластинку з «Валькіріями», закрив патефон і налив другу склянку коньяку. «Цей Вернер — підлий боягуз, він боїться терористів, боїться гестапо, боїться мене, боїться власної тіні». Ганс фон Шульц знизав плечима й долив коньяку в склянку. Чимало долив.

Він любив коньяк. Він пив його за всяких обставин, у будь-яку погоду. Завжди на самоті. Слухаючи музику.

І вулична облава почалася. Методично й неухильно. В парку біля комендатури на Кур Саблон утворився справжній тимчасовий концентраційний табір. Затримані, групами по десять-дванадцять чоловік, оточені дарнанівцями[2] і солдатами вермахту, стояли, заклавши руки за голову, не знаючи, за що їх сюди привели. Що з ними буде? Вони гарячково питали себе: чим викликана така велика операція? Безперечно, щось серйозне. Можливо, замах? Звичайна перевірка документів, чи, може, їх затримають як заложників? Час від часу під'їжджала маленька військова машина і зупинялася за гратчастою огорожею парку, неподалік від басейну з застояною, смердючою й зеленкуватою водою. Четверо-п'ятеро французів, переважно чоловіки, ухиляючись від ударів прикладів, вистрибували з машини під люті вигуки оскаженілих німців:

— Schnell! Schnell![3]

Зачувши вигуки дарнанівців і солдатів, всі затримані оберталися і дивилися, як зганяють докупи новоприбулих. Потім грузовик розвертався заднім ходом і зупинявся посеред парку на брудній і затоптаній галявині.

Німкені, що працювали в комендатурі, накинувши пальта на плечі, юрмилися біля вікон, голосно реготали і вигукували щось на адресу тих, хто стояв унизу. Деякі, цинічно посміхаючись, обмінювалися репліками:

— Бачите он того, високого брюнета?.. Ні, того, що прихилився до дерева… Кучерявенького, в кожанці… з зеленою валізкою біля ніг… абсолютно на мій смак. Це мій тип. Що за мужчина!

— Як на мене, то я б узяла рудого, того, що поруч… У нього багатообіцяючий ніс.

— І правда, ніколи такого не бачила.

— Чого? Носа?

— Дурепа! Гей, красунчику, ходи-но сюди!

День згасав; останні промені призахідного сонця золотили дахи будинків; холодно іскрився сніг, що випав напередодні; віти дерев кидали на нього примхливі китайські тіні. Небо, зранку блакитне й прозоре, мінилося, ставало фіалковим. День був чудесний, на диво м'який, не скажеш, що надворі лютий. Справжня весна! В повітрі немовби бриніло передчуття радості тих чарівних днів, що викликають у юнаків нестримне бажання обіймати дівчат, а у дівчат — пускати бісики хлопцям.

— Добридень, пташко!.. — Посмішка… Стрункі ніжки дріботять кудись…

Повітря незвичайне, повітря бадьорить і спонукає до всепрощення.

У такому настрої Франсуа Бурдійя залишив свій готель; весь день він ходив, відчуваючи якесь дивне тепло і ніжність. Мабуть, прозоре повітря викликало в нього спогади про рідне місто. І справді, можна було подумати, що ти ходиш по березневому Парижу. Тільки тут, у Клермон-Феррані. повітря чисте, без отруйного диму заводів і автомобільного чаду. Дихаєш на повні груди і п'єш це повітря, як вино. Париж… Про нього він мріяв сьогодні весь день, ніби був переконаний, що місто зустріне його сонячними днями. Бути в Парижі! Це не поетична мрія, це конче потрібно, це наказ. Дістатися Парижа і вискочити з оцієї халепи! Його так розхвилювало оте хворобливе бажання, що аж млосно робилося. Колись, б дитинстві, він з таким самим гарячковим нетерпінням щовечора чекав тієї миті, коли всі вкладуться спати і він зможе, нарешті, сховатися з головою під ковдру і втекти від фантастичних примар, що населяли темні закутки його дитячої кімнати.

Коли німці три години тому затримали його на бульварі Лафайєтт, він поставився до цієї пригоди досить безжурно. Пусте! Чого йому боятися? Комівояжер, документи всі справні. Крім того, він не вчинив нічого такого, за що його могли б затримати. Авжеж!.. Тепер він матиме що розповісти своїм друзям. «Уяви, старий, що в Клермон-Феррані мене на другий день схопили під час облави… Так, так, точнісінько, як оце я з вами маю честь балакати…»

Але потім його охопила тривога: надто довге чекання, оцей натовп затриманих, який весь час зростає, нічна темрява… «А що, коли нас розстріляють?» — майнула в нього думка. Хіба в північній зоні окупації не страчували французів у відповідь на ворожі дії проти німецької армії? Він спробував заспокоїти і підбадьорити себе. І справді!.. Так не розстрілюють. Заложників тримають у тюрмі.

«Якщо мене звільнять раніше, то я, може, встигну на поїзд, що йде о 21 годині 20 хвилин. В такому разі я буду в Парижі завтра вранці о пів на сьому». Проте впевненості він не відчував.

Одна по одній німкені з превеликим жалем залишали свої спостережні пункти і з брязкотом зачиняли вікна. В кімнатах комендатури ввімкнули світло, і похмурий фасад будинку на мить засвітився вікнами-світляками, які швидко завісили маскувальними шторами. Це скидалося на сюрреалістичний балет з навмисне уповільненими рухами. На місто лягала ніч. Ставало холодно. Німці включили прожектор, встановлений на машині посеред вулиці, і його сліпучий промінь, наче мітлою, почав змітати докупи групи затриманих.

Франсуа Бурдійя здригнувся, відступив від дерева і нахилився над своєю зеленою валізкою.

— Гей, ти! Ти що робиш?.. Ану заклади руки за голову і не дригайся!

На нього гримнув гарненький дарнанівець з автоматом на грудях. Йому не було й двадцяти років.

— Я хочу взяти кашне. Мені