Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Взагалі-то Добриня був задоволений з того, що потрапив на Північ. Тут він швидко піднімався вгору: за рік після закінчення мореходки став начальником порту. Цим Петро Добриня в глибині душі навіть пишався — ніхто з його однокашників не досяг таких висот і у вітчизняних портах, а тут, за кордоном, в умовах Далекої Півночі, помітили, — як він любив висловлюватись: «розгледіли при бляклому світлі північного сяйва». Порт, правда, невеликий, вантажообіг залежить від потреб рудників, але все-таки це морський порт, і він, Петро Степанович Добриня, його начальник.

Тільки що невеликий, а все решта тут, як належить: папери підписуй не інакше, як на бланку з гербовою, завантаження, розвантаження, все портове господарство — криголам, баржі, катери, причали і навіть кран — все це на твоїй голові, до того ж ще і дипломатичні доручення, як приміром оце, що нині підвернулося: «Петре Степановичу, будь такий люб'язний, зустрінь англійських гостей, у вас такий солідний вигляд, зріст два метри і у поставі щось таке жагуче, ну просто еталонний Моряк останнім рейсом із Сінгапура. А хто ще в селищі може похвалитися таким блискучим знанням англійської мови?» Зрештою умовили. Для кого вихідний, а ти, Петре, стій тут на вітрі…

Добриня зіщулився, пересмикнув замерзлими плечима і вже хотів було рвонути до чергового грітися, але в цей час з-за мису з'явилася шхуна англійця. Біла, легка, примарна, вона аж ніяк не підходила до тутешніх широт. «Дачниця» — охрестив її Петро. Він усьому полюбляв давати прізвиська. Часто влучні, проте чомусь недовговічні. А оеь уже до нього як причепиться яке, терпугом не віддереш. Якось, ще в мореходці, друг Максим Пиріжок назвав його Чехонею — так Чехонею і проходив аж до випуску. Однокашники в листах до цього часу Чехонею величають. А тут на острові? Не встиг зійти на берег і вже приліпили, у перший же день… Воно, правду сказати, було за що: як гуляв по Москві у джинсах і блакитній нейлоновій курточці, так і сюди заявився. Йому хтось сказав, що на Шпіцбергені літо, конвалії цвітуть — ось він і…

Дорога на острів була веселою. Трапились цікаві хлопці — шахтарі, хто з Донбасу, хто з Кузбасу, а один з Караганди навіть… Словом, буфет виконав план на два рейси вперед… На палубу викотились усією компанією. Матроси трап майнають. На пірсі народу — ніби тобі в Одесі китобоїв зустрічають. Духовий оркестр веселі марші грав, жінки плачуть, молодь танцює, колотнеча, веремія, шарварок… А тут хтось із нових знайомих візьми та й шепни на вухо: «А ну, Петре, покажи голосок!» З п'яних очей і гаркнув, та так, що музики роти роззявили. А він роздуває міхи: «Ей, баргузин, на-ше-ве-лива-а-ай ва-ал». «Оце так бас!» — зітхнув натовп. І раптом у цілковитій тиші хтось взяв та й кинув словечко: «бельканто»… Скільки він потім не доводив, що баси бувають тільки профандо, слухати не хочуть — бельканто, і все.

Шхуна розвернулась, прицілилась гострим, мов у чаплі, носом на маяк і пішла повільно, вузлів п'ять, не більше. Петро подумав, що ця «Гройг О'Нейл» (так вона значилась у телеграмі з Лонгірбюена, підписаній вже новим губернатором острова), мабуть, хвилин двадцять ще буде хляпати до причала. Як і. належить начальству, поважно, заклавши руки за спину, пройшовся пірсом, вважаючи, що його вже помітили зі шхуни. І тільки зайшовши за контейнери з шахтним устаткуванням, яке позавчора прибуло в порт з пароплавом «Каширою», врізав такого тріпана, що Володька і Митрич, які саме виглядали з вікна кімнати чергового, взялися за животи зо сміху. Помітивши реакцію підлеглих, Добриня спочатку розгубився, але потім, показавши їм свого здоровенного кулака, перейшов на флотську чечітку, яка тільки й могла врятувати його задубілі нога. Так він грівся ще хвилин десять, потім збив набакир чорну вушанку з позеленілим на вітрі крабом і рушив з-за контейнерів на пірс ще більш поважно, заклавши ліву руку за спину, а праву — за борт бушлата. «Солідність у такій справі, як зустріч іноземців, не завадить. Хто його зна, який він, цей заморський гість. І взагалі, становище, так би мовити, зобов'язує… От Володька і Митрич регочуть, роти по самі вуха. З ними треба бути строгим, а то інколи доброту люди вважають за слабість… Володька, схоже, від народження не відчуває дрожі перед начальством. А чого тремтіти, коли роботу знаєш і викладаєшся на совість? Митрич міг би і не висовуватись. Капітан затонулого корабля — треба ж таке! Втопити посудину біля самісінького пірса. Тут і так судна, приписані до порту, на одній руці перерахувати можна: криголамний буксир, катери «Лапоть» і «Буревісник» та ще баржа, котру всі чомусь називали «гармонь», хоч у неї і номер, і індекс «БС-116». Ця «гармонь» всю навігацію бовталася в затоці, возила воду для пиття з Чистого ручая на висілок. Боки у баржі пом'яло кригою і ребра у неї світилися. Перевалюючись на крутій хвилі, вона скрипіла так, що, мабуть, чутно було в Свеа, або навіть в Лонгірбюені. Баржу давно треба було ставити на капітальний ремонт. Митрич канючив, бомбив рапортами. Він доповідав вище, писав на материк, але, крім обіцянок пригнати з Мурманська нову самохідну баржу, діло не посувалось. А поставити «гармонь» на ремонт навіть на півмісяця ніхто з начальства не одважувався. Це означало залишити висілок без води. І баржа трудилася, поки не пішла на дно. Добре, що хоч встигли носа прихопити швартовим, а то пішла б у глибину навіки — під кілем у затоці більше ста метрів буде. Хто її з такої глибини дістане? Дешевше нову збудувати.

Скільки Добриня вже мав неприємностей за цю «гармонь» — не перелічити. І все йому діставалось, а баржевий посміхається у вуса, ніби це його зовсім і не стосується. Тільки вчора начальник рудника Журавльов з пісочком чистив: «Чом до цього часу баржу не підняв? Без води живемо. Як у пустелі. Піднімай баржу, а то під суд віддам, поганця!» Так і сказав: «поганця»… Правда, це прозвучало не образливо, проте вичитувати начальника порта при всіх, як хлопчиська, навіть для Журавльова не годиться… Піднімай. А як її піднімеш, проклятущу?

«Грейс О'Нейл» все ще була в кількох кабельтових від пірса і, вдавалось, зовсім стишила хід. Добриня дістав бінокль. На палубі стояли троє. Вони про щось розмовляли, стримано жестикулюючи, звертаючи увагу не