Читати книгу - "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

Моє життя на новому місці склалося нещасливо. Взаємини з Письменником, які з самого початку були зіпсовані жалюгідним шматком ковбаси, загострювалися все більше і більше. Інколи неприємна дрібниця, якщо її весь час підкреслювати, може перетворитися на вельми велике зло.

Я не вимовляв літеру «р». Письменник, замість того щоб по-людському, як працівник культурного фронту, поставитись до моєї біди і не помічати дефекту моєї вимови, не проминав нагоди, щоб не познущатися з мене.

Ось вам доказ. Ранком я прокидався і, дочекавшись, коли відчинять кухню, поспішав, як і кожний вихований кіт, привітатися з моїм господарем. Як кіт сибірський, я був дуже обережений. Я не ходив, як звичайні коти, а, сторожко озираючись на всі боки, лазив на животі, бо квартира здавалася мені дрімучою тайгою, пралісом, де на кожному кроці мене підстерігають небезпека, підступнй ворог, смерть. Благополучно пройшовши коридор, я потихоньку, ледь-ледь прочиняв двері до кабінету і одним оком заглядав у кімнату. Тільки перевіривши, що там нічого страшного немає, я просував у двері свою голову і вітався:

— Здрастуйте!

Та, замість чемної відповіді, мені н обличчя летіло образливе:

— Дрллл-л-лястуйте! Дрллл-л-л-лястуйте!

Що я мав відповісти на це? З властивою котам гідністю я повертався і, презирливо помахуючи хвостом, ішов до дружини Письменника, людини більш серйозної і вихованої. Але інколи й вона наслідувала чоловіка, і я знову чув огидне «дрллл-л-ляс-туйте». Тільки моє нелюдське терпіння рятувало наші відносини від вибуху, що посварив би нас на все життя.

Нестерпним для мене був процес прийманий їжі.

Я не хочу бути несправедливим і не зводитиму наклепу на Письменника. Він не був скупий: купував рибу. а коли варили обід, давав мені сирого м'яса та м'яса з борщу. Але як він давав?

Принісши, скажімо, рибу, він починав з того, що створював у кухні нездоровий ажіотаж.

— Риба! Риба! Риба! — вигукував він, знаючи, що це слово мене хвилює. Дочекавшись, коли очі в мене стануть зеленими від нервового напруження, він діставав, нарешті, карасика і, піднявши його на два метри від підлоги, вимагав, щоб я дострибнув до рибинки. Після кількох невдалих стрибків,— Письменник щоразу піднімав карасика все вище й вище,— мені нічого не лишалось, як кинути йому в обличчя:

— Так некрасивенько!

Ви думаєте, це впливало на нього? Еге ж!

— Так неклллясивенько! — перекривляв він мене, доводячи своє збиткування наді мною до тієї небезпечної межі, коли кіт перетворюється на тигра. Втручання дружини господаря клало край цьому неподобству, Я одержував карасика і знищував його, майже не жуючи. Другого й третього карасика я з'ідав більш-менш спокійно. Я кажу «більш-менш», бо, хоч підстрибування й не було, я боявся його повторення і тому поспішав проковтнути рибу. Через кілька хвилин я відчував насичення і йшов до кабінету, лягав на столі і, спостерігаючи, як Письменник пише свої твори, зловтішався, коли в нього нічого не виходило.

Взагалі, проблема харчів має для кота більше значення, ніж для людини, бо, це треба чесно визнати, коло інтересів у людини ширше, ніж у нас: людина думає про безліч різних речей, я кіт — щоб наїстися, виспатися та побитися з іншими котами. Особливо ця проблема поставала переді мною гостро, коли мене раптом переводили на вегетаріанський стіл. Лизькаючи капусту чи картоплю, я мріяв про м'ясо в такій кількості, щоб наїстися донесхочу, так наїстися, щоб важко було стати на ноги. Часом мені щастило здійснити свою мрію.

Я помітив, що господиня (поки в них не було холодильника) ставить котлети на підлогу в ванній кімнаті. Кілька разів я пробував прорватися в ванну, але безрезультатно, бо двері туди було взято на защіпку. Тоді я зробив так: побачивши, що котлети вже посмажені, я пішов до ванної кімнати і заховався під ванну. Через якусь годину господиня внесла цілу сковороду котлет, накриту легенькою тарілочкою. Почекавши, поки вона вийшла і взяла на защіпку двері, я виліз з-під ванни і, прислухаючись, сів біля сковороди. Коли господиня вийшла з кухні і сіла до піаніно, я одним змахом лапи скинув тарілку з сковороди і взявся обідати.

Я так наївся, що впав біля сковороди і зразу ж заснув.

Прокинувся я від грубого штовхана і незадоволено муркнув. Побачивши, що це Письменник з дружиною, я крутнув головою, позіхнув і вкрився лапкою, щоб поспати ще.

— Що ти наробив, підлий? — почув я сердитий голос.

Я розплющив очі, глянув навколо себе і зрозумів, що йдеться про котлети.

Мені довго виговорювали, але не били. Наостанок віддали мені недоїдені котлети, і я довго не міг второпати: якщо мій вчинок був негідний, то за що ж мене преміювали? А якщо преміювали, то навіщо ж тоді було лаяти?

Я повторював кілька разів свій дослід, і, хоч інколи мене за це навіть били, все ж загалом лишалися приємні спогади...

Псувалися наші стосунки і через мишей. Письменник вимагав, щоб я ловив цих дрібних гризунів, і, оскільки я категорично відмовлявся від цього, він обзивав мене ледацюгою, дармоїдом, паразитом та іншими образливими для кота словами. Але, по-перше, мишей у нашій квартирі не було. Ловити ж у сусідів я не хотів, бо гадаю, що сусідські миші — це особиста справа сусідів… Нічого зазіхати на чужих котів, хай звертаються до міськсанепіду, де є спеціальний штат і спеціальні отрути.

Головна причина, чому я відмовився ловити мишей, — це туляремія. Адже миші — носії цієї страшної хвороби, від якої коти вимирають, як мухи від гексахлорану, а люди довго і тяжко хворіють. Отже, з міркувань гігієни, а не через лінощі,