Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
МОН України — Міністерство освіти і науки України
ОВС — Органи внутрішніх справ
ОК — Одиночна камера
ОРД — Оперативно-розшукова діяльність
ПВР УВП — Правила внутрішнього розпорядку установи виконання покарань
ПКТ — приміщення камерного типу
СІЗО — Слідчий ізолятор
УВП — Установа виконання покарань
ЦК України — Цивільний кодекс України
ЧПНУ — Черговий помічник начальника установи
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНАРозділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1 КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
Стаття 1. Мета i завдання кримінально-виконавчого законодавства України
1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.
1. Стаття, що коментується, визначає мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства України. При цьому основною метою називається захист інтересів особи, суспільства і держави, що цілком відповідає положенням загальновизнаних норм і стандартів у сфері призначення та виконання кримінальних покарань. Саме мета захисту інтересів суспільства (а врешті держави й кожної конкретної особи) визнана міжнародною спільнотою як основна мета притягнення особи до кримінальної відповідальності різних видів. Наприклад, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (ООН, 1955 р.) закріплюють, що метою та виправданням вироку до тюремного ув’язнення або взагалі до позбавлення волі є в кінцевому підсумку захист суспільства (правило 58). Аналогічно і Європейські тюремні правила, які були прийняті у новій редакції 2006 року (рекомендація Rec(2006)2 Комітету Міністрів Ради Європи від 11 січня 2006 р.), підкреслюють, що ніхто не повинен позбавлятися волі, за виключенням випадків, коли позбавлення волі застосовується як крайній захід.
2. Хоча метою та виправданням засудження особи є в кінцевому підсумку захист суспільства від злочинності, попередження загрозливих для нього злочинів, цієї мети можна домогтися лише тоді, коли після відбуття покарання та повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, а й здатним підкоритися законодавству та забезпечувати своє існування. Саме тому серед цілей кримінально-виконавчого законодавства названо створення умов для виправлення особи. Виправлення засуджених передбачається у кримінальному законі як одна з основних цілей покарання (ст. 50 КК), а у ч. 2 ст. 65 КК прямо вказується, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому кримінальний закон має на увазі так зване «юридичне виправлення», що включає невчинення нового злочину та відповідну поведінку в період відбування покарання.
Ступінь виправлення особи — це оцінне поняття, що визначається залежно від поведінки кожного конкретного засудженого в період відбування покарання. Аналіз кримінального та кримінально-виконавчого законодавства дозволяє зробити висновок про існування трьох ступенів виправлення — «стає на шлях виправлення», «став на шлях виправлення», «довів своє виправлення», — критерії визначення яких на нормативному рівні законодавцем не передбачені. Натомість визначення ступеня виправлення має важливе значення при застосуванні різних заохочувальних або каральних норм: умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 81, 82 КК), зміни умов тримання як у межах однієї установи, так і шляхом переведення до установи іншого виду (статті 100, 101 КВК) та т. ін. Саме на підставі оцінки ступеня виправлення засудженого суд (а в окремих випадках — адміністрація органу чи установи виконання покарань) має робити висновок про доцільність застосування відповідної норми кримінального чи кримінально-виконавчого закону.
За ст. 6 КВК України, виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Подібне формулювання викликає у провідних науковців у галузі кримінально-виконавчого права небезпідставний сумнів щодо можливості регулювання нормами законодавства процесу позитивних змін в особистості, тобто виправлення засуджених. Але чи можна вважати «готовність» правовим терміном і за якими критеріями може визначатися ця «готовність»? Крім того, наведене визначення «виправлення» з допомогою залучення неозначених форм дієслова, таких як «відбуваються», «створюють», додають невизначеності процесу виправлення і дають підстави вважати, що виправлення — це той процес, який у межах процесу виконання-відбування покарання ще далекий від завершення. Можливо, у такому розумінні поняття «виправлення» воно буде досяжне після відбування покарання, але як же тоді бути з положенням ч. 2 ст. 65 КК України, де сказано, що «особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів», адже загальні основи призначення покарання базуються на тому, що виправлення повинне бути в межах покарання. Виправлення, таким чином, розглядається як юридичний факт, з яким пов’язане припинення виконання-відбування покарання. Але якщо виправлення — це «готовність» до правослухняної поведінки засудженого, це «процес позитивних змін, що відбуваються в його особистості», то чи правомірно взагалі розглядати виправлення як юридичний факт? Відповідь на це запитання дає загальна теорія права, згідно з якою юридичними фактами не можуть бути абстрактні поняття, думки, зміни внутрішнього духовного життя людини. Отже, виправлення не можна розглядати як юридичний факт. Більш того,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України», після закриття браузера.