Читати книгу - "Чарівна брама"

Богданові язик не повернувся сказати «віртуальна реальність». Яка ж вона віртуальна, коли рукою помацати можна? А з другого боку, якесь усе незвичайне.

— Щось ворушиться у траві. Он там, там і ще там… можливо, звір який?

— Аякже, звір. О шести ногах, двох головах і одному хвості, — відповів козак. — Зараз перевіримо.

Козак натяг лука, стріла свиснула, а десь далеко щось страшно зойкнуло. Як із-під землі, виріс вершник і впав, прошитий козацькою стрілою. Нічого собі звір! А за мить, наче з повітря, виникло ще кілька вершників і, пригнувшись до конячих грив, учвал почали півколом оточувати курган.

— Дитячі забавки скінчилися, лети, соколику, і якомога вище. Бо то вже наші козацькі справи зачинаються. Ну, чого дивишся? Ти ж із характерників? Чий учень?

Характерник? Це ще що? Хіба от якось класний керівник скаржився батькам: «Ну й характер у вашого синочка!»

— Та вчуся я… а цього ще не проходили. Нас тільки обіцяли на «Чайку» повести.

— Нащо тобі чайка, коли ти сокіл? Ох, учителі, вчителі… Добре, тримайся міцніше.

Козак свиснув у два пальці. Звідкись налетів теплий вітер, скуйовдив Богданові волосся, надув сорочку.

— Ану, братику Степовий, підніми хлопця якомога вище, аби стріли не вцілили і чари не дістали!

Наче хто під руки підхопив Богдана. Повернув голову — а рук немає, замість них — крила! І кігті на ногах! Що ж воно далі буде?

А далі вітер лагідно, але міцно підкинув його мало не під хмари, і Богдан роздивився все, що діялося внизу. Он козак біжить по схилу — і прудко ж! Що це — впав? Куди він щез? І звідки собака взявся, такий великий? Таж ні, то козак обернувся на вовка. Ага, а коні ж вовків бояться! Ач, як захрипіли, стали дибки, вершників уже не слухаються. А вовк по черзі перестрибує через коней і збиває ворогів на землю — одного, другого… оце удар!

Але дивна річ: збиті з коней вершники, ледь торкнувшись землі, кудись зникають. А вовк — чи то пак, козак — жене наляканих коней далеко в степ.

Уже коні стали, як маленькі цяточки, вже й козака не видно.

— А тепер, соколику, лети до мами — і то якомога швидше! Бо зараз тут таке буде!

Поряд із Богданом ширяв у небі могутній сокіл з білим пір'ям на грудях.

— А що буде?

— Те, що ти бачив, — то лише розвідка. Зараз вони на гадюк обернулись і повзуть до Орди. Мені знак треба подати козацтву, щоби пильнували: Орда на Чорний шлях вийшла. Ну, лети, тебе вітер Степовий занесе, куди скажеш, а я — на курган. Ватру запалю, щоб хлопці побачили. А потім Сіверка покличу на допомогу, хай їх трохи поморозить, градом поб'є. Вони, поганські діти, холоду не люблять, ох як не люблять!

Козак-сокіл весело підморгнув Богданові і через праве крило різко пішов у піке. А теплий вітер на ім'я Степовий знову підхопив хлопця і поніс його кудись понад степом, і все мало не попід хмарами. Останнє, що побачив Богдан із соколиної висоти, — як біля підніжжя кургану раптом спалахнула широка смуга вогню і, випалюючи ковилу, стрімко помчала на південь, назустріч Орді.

А куди йому летіти? Богдан не знав. У цьому світі кнопочку не натиснеш. Крутилися у голові думки — і крутило ним, як пір'їнкою, поміж хмарами, несло кудись, у світ незнаний і чарівний. Але не чужий.

Козакові легко радити: «Лети до мами, і то якомога швидше». А куди йому, Богданові, летіти? Дорослі завжди так: сказав і пішов, а ти думай. До мами, до мами… а якщо мама в іншому світі? Хоча ні, це він, Богдан в іншому світі. Незнаному і чарівному. Але не чужому.

Спочатку він старанно махав крилами, доки вони не заболіли з незвички, а потім зрозумів, що перестарався. Бо теплі потоки повітря, які йшли від землі, не просто підтримували його в польоті, а навіть приємно колисали. «Лечу, як на планері», — подумав Богдан. Сам він, щоправда, на планері під хмарами не ширяв ніколи, але бачив не раз по телевізору. Диктор казав, що головне — не робити різких рухів.

Отой вітер, що козак називав Степовим, ніс Богдана вперед, як човен за течією ріки. Хлопець остаточно заспокоївся і почав роздивлятися: вгорі, високо-високо — білі хмари, як пір'їнки… А що там унизу?

А внизу пропливав пейзаж — знайомий і, водночас, незнайомий. Бо з одного боку, занесло Богдана не до Африки і не в амазонські джунглі. А з іншого боку, він поки що не бачив жодного міста. Та навіть не міста — жодної ознаки житла.

Про те, що люди тут бували, свідчили протоптані в степу стежки і навіть дороги. І от дивно — летить він уже довгенько, а досі не бачив