Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Хоча хтозна…

Потрібно поснідати, прийняти душ і їхати в редакцію. І не думати про погане.

Це ж зовсім не важко – навчити себе не думати про погане. Це ж зовсім просто: потрібно весь час бути зайнятим, щось робити, навіть найбезглуздіші речі. Потрібно різати хліб і рахувати шматочки, чистити картоплю і рахувати рухи, мити підлогу і наспівувати пісню. А якщо раптом немає можливості щось робити, можна додавати номери авто, шукати в натовпі тільки клаповухих чоловіків або жінок у фіолетових колготках. Заняття примітивне, зате як захоплює! Одного разу Таня таки побачила жінку у фіолетових колготках і кинулась її обіймати, але жіночка перелякано відскочила й ударилась ліктем об вікно вітрини. Мовчки пішла, оглядаючись на Таню, як на навіжену. Ще можна вголос розповідати собі щось смішне і реготати. Нехай усі навколо думають, що ти ненормальна, – головне, самій не збожеволіти.

А тільки-но спробуєш думати про погане, як одразу в животі з’являється щось важке. Або починає щось свербіти на губі – і вже надвечір з’являється герпес. Або ж усе тіло свербить, особливо в тих місцях, до яких важко дістатись або ж які непристойно чухати на людях. А ще корисно створювати чіткий розпорядок дня. Зранку, тільки-но розплющила очі, – швиденько на кухню, потім витерла пил, навіть якщо його немає, увімкнула пральну машину, завантажену ще з вечора, – і на роботу.

Таня вміла працювати без відпочинку – головний редактор це давно помітив і завалював її завданнями. За це йому велике спасибі. Коли від роботи за комп’ютером у Тані плечі горіли вогнем, вона нарешті щось їла, зазвичай холодне і без смаку. Їй було байдуже, лише б комара задушити.

А колись було все інакше.

Таня взяла каву і пішла в кімнату сина.

Вона любила ранком, коли Дмитрик іще спав, тихесенько заглянути до його кімнати. Це найбільше щастя – дивитись на найдорожче створіння у всьому всесвіті, на його безтурботне обличчя, довгі пухнасті вії, жорстке руде волосся. З-під ковдри виглядає рожева п’ятка, на стільчику лежить спортивний костюм, а поряд валяються кросівки.

Хлопчик-сонечко, душа ангела. Коли він удома, навіть світло не потрібно вмикати. Задзвонить будильник – і він розплющить оченята, усміхнеться, потягнеться в ліжку і скаже: «Доброго ранку». І ранок насправді стає добрим.

За сніданком Дмитрик швиденько випиває чай, а потім споглядає великими вологими очиськами, немов чай потрапив не до його шлунку, а влився в очі. Одного разу вона готувала обід, а він підійшов і поцілував її лікоть. Таня розгубилась, а Дмитрик посміхнувся і мовив: «Я люблю тебе». Ще зовсім маленьким, у свої п’ять рочків, він ніколи не дозволяв їй носити важкі пакунки. А одного дня, вже школярем молодших класів, прийшов додому і побачив, наскільки втомлена його мама, сказав: «Іди спати, я все сам приберу на кухні». І вона, змучена і знесилена, заснула. Прокинувшись посеред ночі, побачила, що він усе ще миє підлогу.

Дмитрик з дитинства був справжнім чоловіком, ніколи не плакав, навіть коли було боляче. Він завжди відчував її, знав, коли їй сумно, коли потрібно втішити, коли просто розділити з нею тишу чи залишити її на самоті. Син подарував їй перші прикраси: перстень і браслет, які зробив сам із кольорових дротиків, – а Таня носить їх і до сьогодні, викликаючи здивовані погляди. Він дуже любив дивитись на воду, міг годинами сидіти на березі моря, річки чи навіть невеличкого джерела. «Що ти там побачив?» – питали його. «Інше життя. Це так цікаво». Хтось крутив пальцем коло скроні, хтось знизував плечима. «Давай купимо акваріум», – одного разу запропонувала Таня. «Ні. Акваріум – то риб’яча тюрма».

Коли Дмитрику було десять років, він уже прочитав усього Шекспіра, переживаючи всі емоції разом із героями, а потім написав казку, у якій Ромео і Джульєтта зустрілися на небесах, немов на вулиці, а дочки короля Ліра ніколи не зраджували батька. Дмитрик малював, ліпив із пластиліну цікаві фігурки, та щоразу сам, без мами. Коли писав ескізи своїх перших картин – вона була на роботі. А коли приходила додому – він уже спав.

Та раптом усе почало змінюватися. Це було в жовтні. Вона відчинила двері, і Дмитрик підбіг до неї, переляканий і стривожений:

– Мамо, я бачив жінку! Вона стояла там! – Він показав на двері вітальні. – Вона трималася за дверну ручку і дивилась на мене. Вона була на зріст, як я, а обличчя мала старе і зморшкувате. А ще вона була в білій довгій сукні, таких тепер не носять.

– Ти сьогодні знову дивився фільми жахів? – суворо запитала Таня.

– Мамо! – У його очах з’явилися сльози. – Я справді бачив, я насправді її бачив!

Син підбіг до того місця, де начебто стояла незнайомка.

– Ось тут. – Він ухопився за ручку дверей і завмер, дивлячись на Таню. – Ось так вона дивилася на мене.

– І куди ж вона поділася?

– Не знаю… – Дмитрик знизав плечима. – Я злякався і побіг на балкон. І довго там стояв, аж поки не змерз. А коли повернувся, її вже тут не було.

– Дурниці, – сказала Таня. – Я забороняю тобі дивитись телевізор на ніч.

І більше вони про це ніколи не розмовляли.

Минув тиждень. Таня, повернувшись із роботи, побачила, що Дмитрик сидить, втупивши погляд у вимкнений телевізор. На запитання, що ж сталося, син відповів, що чекав її в школі, бо вона обіцяла прийти на відкриття шкільної художньої виставки.