Читати книгу - "Історія з собаками"

— Я вважаю, що було б несправедливо вживати епітет «собачий» у такому, власне, значенні, пов'язуючи шляхетний собачий рід з пройдисвітами нашої «сталевої афери». У своєму тваринному світі собака живе статечно й не порушує собачих законів, а в світі людей наш брат часто-густо не дотримується ніяких людських законів або дотримується лише тих, які йому подобаються чи дають вигоди. Ти краще назви свою розповідь «Історія з собаками». Такий заголовок не ображатиме наших вірних друзів.

У мого знаменитого приятеля був поганий настрій, на душі лежав камінь, тому він картав людей такими вбивчими словами. Але що слова! Слова летять з вітром, лишаються діла. А всі Авакумові діла, великі й малі, безперечно, свідчать про любов до людей і віру в добро.

Через кілька днів Авакум сам завів мову про мій майбутній твір.

— «Історія з собаками» — добра назва, — сказав він, — але вона відбиває лише зовнішній бік справи, не виявляючи її суті. Звичайно, смерть двох твоїх собак дала поштовх у розслідуванні, але й розслідування, і собаки були б ні до чого, якби в основі всієї історії не лежав тяжкий злочин.

Дозволю собі звернутися до античної доби. Складається враження, що в античній трагедії значне місце посідала тема гріха і відплати. Трагедії царя Едіпа, Антігони, Електри, Іфігенії, Медеї і героїв ще багатьох безсмертних творів того часу нагадують, що всякий тяжкий гріх або велика несправедливість, вчинена проти когось, мусить спокутуватися коли не самим грішником чи творцем несправедливості, то неодмінно найближчими йому людьми.

Гріх накликає прокляття, і якщо те прокляття не впаде на голову грішника, то неодмінно стане нещастям для найближчих йому людей. Ця давня істина, гадаю, не втратила значення і для сьогодення. Ідея відплати породжена народним досвідом, і не треба іронічно всміхатися, коли хтось нагадує це слово.

Безліч прикладів доводять, що відплата — це не просто слово. Хіба ж «сталева афера» не є таким наочним прикладом?

І тому, на мою думку, назва «Відплата» найбільше відповідала б суті справи. Але ця назва надто претензійна й помпезна як на таку історію. Та й не годиться робити ставку на істини, що не можуть бути доведені електронно-обчислювальними машинами. Бо нас висміють, назвуть відсталими.

Ось чому я наполягаю на своїй попередній назві — «Історія з собаками». Така назва нейтральна, і можна закластися, що й десять електронних машин визнають її вдалою. Слухайся електронних машин — і не пропадеш, — пожартував Авакум.

Двадцять четвертого жовтня надвечір троє статечних чоловіків із заводу спецсталей рушили через поле до славнозвісної корчми «П'яні вишні» міста Н. До неї було лише півтора кілометра, але під низько навислим небом корчма з усією околицею ледве мріла в тумані десь аж на обрії.

Що ж то за чоловіки подалися до знаменитої корчми не прямою «царською» дорогою, а через поле, і про який завод ідеться?

На заводі, про який мовиться, ллють і обробляють спеціальні сталі, особливі і за якістю, і за призначенням. А особливі сталі у всіх країнах світу — предмет небажаної цікавості, тому, цілком природно, ми не вживатимемо справжньої назв ї заводу, а назвемо його, наприклад, заводом спецсталей, або коротше ЗСС. З тих самих міркувань не подамо його справжнього місцезнаходження, а вкажемо лише на деякі прикмети, що їх можна зустріти будь-де в нашій країні. Так, наприклад, поблизу височіють гори, за якими в ясний день синіють ще вищі й величніші пасма. Дмухне з заходу вітерець — і дим заводу, повернувши на місто Н, за кілька хвилин перетворить смарагдове небо над містом на закіптюжене склепіння. Далі клуби диму повільно помандрують над рівниною, наче отара чорних буйволів, і помалу розтануть у просторі, обернувшись на примарну млу.

Отож до корчми «П'яні вишні» можна дістатися двома дорогами. Перша дорога рівна, широка й асфальтована, а друга подібна, принаймні тепер, до тих стежин, які люди колись називали «гайдуцькими». Магістраль переходить у головну вулицю міста Н, а далі тягнеться аж туди, де небо кінець кінцем сходиться з землею. Біля заводу вона проходить так близько, що від залізної огорожі до неї можна палицею докинути. Цією дорогою курсують червоні автобуси, привозячи й відвозячи робітників, обабіч біжать гладенькі тротуари для пішоходів і велосипедистів, а вночі на її полотні в світлі електричних ліхтарів видно, хоч голки збирай. Тією магістраллю о будь-якій порі дня і ночі дістанешся до корчми «П'яні вишні» без найменшого ризику (якщо, звичайно, в голову не шибне шалена думка вискочити на асфальт!).

Друга дорога починається за заводом, неподалік од його чорного ходу, кудою вивозять жужіль та інші відходи і завозять залізо й кокс. Ця дорога веде, мов нитка, просто до «Вишень», бо її ніщо не перепиняє, не трапляється ні видолинків, ні горбів. Асфальт і бруківка тут — поняття з іншого світу, з вищої цивілізації, але нема й такого болота, по якому брьохаєш, кленучи весь світ. Часом із самоскида хтось кине на дорогу лопату-другу ще теплої жужелиці, й вона чесно справляє свою службу, як чесно виконують роботу ті люди, що, нашвидку пообідавши хлібом з бринзою або якимись консервами й запивши їжу холодною водою, беруться знову старанно насипати дрібний щебінь понад великими шосейними шляхами. Дорога та безрадісно тяглася через занедбане і майже безлюдне поле, яке викликало в уяві, особливо надвечір, неземні, марсіанські пейзажі. Раніше тут на полях вирощували лаванду і м'яту, але відколи завод розширився, став важливим і почав працювати на повну потужність, потребуючи все більше робочих рук, молодь із навколишніх сіл лишила домашні гнізда й переселилася в помолоділе й осучаснене місто Н. Селяни швидко поробилися промисловими робітниками, а лаванда і м'ята лишилися засихати на корені. Протягом двох-трьох років поле стало німим і пустельним. Тепер керівники аграрно-виробничих кооперативів б'ються над тим, як би замінити лаванду і м'яту іншими культурами, котрі б не потребували багато ручної праці