Читати книгу - "Етимологія крові"

– Ликерка, – іноді казала на мене бабця і якось скрушно при тому хитала головою.

Я вже знала: Ликеркою звали її молодшу сестру, але чим саме могла нагадувати оту Ликерку, годі було збагнути. Бабця вперто відмовлялася говорити про це.

«Ну і не треба, – думала собі, ображена, – захочу – сама про все якось довідаюся».

У ліс, якщо вже казати по правді, я ходила не заради грибів. Просто любила слухати ліс. Там, у ньому, було для мене багато таємниць. Іноді навіть навмисне відставала від Соні, Віки і Сані, ніби загубила їх.

– Ярко-о-о-о! – гукали і замовкали, а я собі потай блукала поміж дерев.

Кілька разів, на одному і тому ж місці, чула: кричить якась жінка – так, як можуть кричати лише від пекельного болю або у передсмертних судомах. Ставало страшно, аж дибки здіймалося волосся. Але мене знову і знову тягнуло до того місця, до того крику – незбагненним зв’язком інтуїтивно вгадуваної спорідненості. Мені ніхто нічого не говорив. Я знала лише те, що відчувала сама. І мовчала. Бо це було МОЄ, сокровенне.

Того ж самого року, в січні, по різдвяних святах, бабця Галя померла. Ми з мамою довго не могли відійти від цього тяжкого горя. Поховали стару на сільському цвинтарі поруч з іншими нашими родичами, серед яких, проте, не було ані її батька, ані матері. Ані сестри Ликерки. Ми так і не дізналися про них нічого. Таємницю нашого роду закопали глибоко в землю чужі й п’яні дядьки.

Наступного року, саме на мій день народження, сталася аварія на ЧАЕС і, хоч наше село не потрапило до надміру враженої радіацією території, ми з батьками все одно виїхали звідти. До столиці. Хтось із батькових знайомих нам посприяв у тому. Але я не мала ані найменшого бажання кудись їхати. Усе, що залишала, було МОЇМ, тобто єдиним справжнім для мене. Пригадую, навіть плакала, коли прощалася зі страхоліською хатою – але не так від реально усвідомленої втрати, як більше – перед невідомістю. Плакала з таким театральним драматизмом, що у рідних це викликало лише сміх. Вони сміялися з мене, а в очах був сум.

– Ярославо, не плач, – казали, – будемо навідуватися вряди-годи, це ж не зона.

Хтось чогось не міг второпати. А я тоді розуміла лише одне: ми залишаємо могили своїх предків. Тепер вони будуть без нас. Це все, що я тоді годна була зрозуміти. У тому смішному віці, коли випадають молочні зуби і з’являється нав’язливе бажання якомога швидше стати дорослою.

Отже, ми переїхали до столиці.

Того ж року тато знайшов собі іншу жінку і пішов жити до неї. Він і раніше бахурував, тільки мама не зважала на те раніше – завжди ж повертався додому. Цього разу подався з кінцями. А ми з мамою залишилися удвох. У нашій невеличкій двокімнатній квартирці. В панельній дев’ятиповерхівці з ліфтом та сміттєпроводом.

Коли Гані виповнилося сім років, мама подарувала їй золоті кульчики-півмісяці. Вуха проколювали без голки, підточеними шпичками кульчиків, змоченими в горілці. Ганя навіть не зойкнула. Було страшно боляче, але терплячість впереміж із почуттям сорому (невже я така слабачка?) перемогла. Аж світилася вся від радості – нарешті стала дорослою.

Ганя не знала, що напередодні її свята мати з батьком зчепилися були – ледь не до скандалу. Просто Василь дуже спротивився Степанидиній думці щодо такого дорогого подарунка.

– Ми ж не багачі якісь, щоб розкидатися на цяцьки. Не панночка, обійдеться. Нема чого змалку привчати до розкошів.

Але Степанида не здавалася і вперто наступала на чоловіка. Їхня донечка мусить бути найкращою дівчинкою в Горностайполі. Яка ж це розкіш? Золоті півмісяці лише оберігатимуть Ганю від злої сили, від зурочень заздрісних односельчан. Та й голівка у неї не болітиме ніколи – бо золото ж.

Ні, у неї в родині не було забобонних, зовсім. Щонеділі з батьками ходила до церкви – але більше ходили про людське око. А чи по-справжньому вірили в Бога – Степанида не знала. Вона хотіла, аби Бог був, проте не могла уявити, яким повинен бути той Бог. Якщо він живе на небі, то чому ж ховається від людей? От сонце ж, наприклад, можна побачити. І місяць, і зорі – вночі. А Бог у цей час де? Отож. Коли не бачиш – важко вірити.

Василь зрозумів, що у війні з жінкою йому не перемогти ніяк. Та й мусить же хтось бути мудрішим. Погодився таки. Щоправда, коли довелося вести корову на ярмарок, довго стояв біля хвіртки, не торкаючись клямки, все вагався: відчиняти чи ні. Важко було залишатися без такої щедрої годувальниці, якою була Мілька. А та дивилася на нього – ніби людськими очима – ніби ось-ось заплаче і скаже: «Не продавай мене, ще згоджуся». Як у казках, де говорять звірі. Але Мілька мовчала. Навіть не мукнула за всю дорогу, що тягнулася до ярмарку.

Василь Босенко сам був нетутешній. Із Ржищева.

Батько його, Гаврило Петрович, служив дрібним чиновником. Красивим був чоловіком. Жодна жінка не оминала поглядом. Та й він рідко коли оминав спокусу в спідниці, але й рідко – самим лише поглядом. З дружиною пощастило – була неревнива. Єлизаветою звали, казали всі на неї – Ліжбета. Мала добру вдачу, лагідна і хазяйновита. Але найголовніше – мовчазна і терпляча. До ранку, було, чекає чоловіка, але нічого не скаже, коли той прийде вранці, не запитає, де був, не дорікне, лише мовчки від дверей повернеться, коли кроки його вчує, утре сльози насухо, а тоді зустрічає Гаврила привітно, наче той і не вештався бозна-де цілу ніч. Раділа мовчки, що повертався до неї. І сумувала мовчки, що йшов… від неї. Горда була жінка Ліжбета. А ще