Читати книгу - "Щаслива суперниця"

Стефан просяяв, а Глочестер, похмуріший за хмару, подався туди, де сиділи Матильда й Жоффруа, і заговорив з ними, демонстративно стоячи спиною до короля.

Наступного дня король знову запросив мене у свої особисті покої. Він прийняв мене у вільному домашньому вбранні, втопаючи в обкладеному подушками кріслі. На стіні за його спиною я зі здриганням виявив колись витканий Бертрадою гобелен «Танець смерті» і постарався відвести погляд, зосередив увагу на вінценосці.

Його величність мало змінився за ці роки: те саме обличчя аскета, той самий пронизливий погляд. Лише сивини у волоссі побільшало й шкіра придбала нездоровий жовтуватий відтінок. Лікарі не радили Генріхові вживати гостру їжу, а серед привезених мною підношень Ордену було кілька зіль, що поліпшують травлення й попереджають розлиття жовчі.

Як я й очікував, король знову повернувся до розмови про тамплієрів. І зрозуміло, це делікатне питання він зволив обговорювати з зятем, а не з орденськими чинами, які досить далеко стоять від двору і його проблем. Я знав, чого він домагається, і стояв на своєму — Орден Храму не втручатиметься в політику, як не втручався й досі. Але якщо його величність побажає звернутися з проханням про надання кредиту, орден завжди охоче піде назустріч. Генріх промовчав. Він і без того був винен ордену достатньо й не бачив причин для того, щоб надягати на себе нове боргове ярмо.

Король змінив тему й схвально відгукнувся про намісників, призначених мною управляти графством під час моєї відсутності. У Норфолку все спокійно, на огляд ополчення на початку травня прибула потрібна кількість лицарів, а податки в скарбницю надходять справно та вчасно. Так король віддавав належне своїй дочці Бертраді, котру я разом із двома єпископами та шерифом Робом де Чені поставив на чолі ради Норфолка. Я мимоволі скосив око на гобелен — згадав, як відбувалося це призначення. У той час я був не в змозі навіть бачити Бертраду, але не можна було не зважати на її зв’язки зі знаттю, вплив, знання законів і становище. Схоже, Бертрада виправдала надану їй довіру. Що ж, вона завжди любила повелівати, влада була її пунктиком. Мабуть, їй непогано жилося за моєї відсутності. Як, втім, і мені без неї.

Король перехопив мій погляд на «Танець смерті».

— Сере Едгаре, як надалі складуться ваші стосунки з Бертрадою?

— Як і належить. Ми повінчані перед вівтарем і мусимо до кінця днів жити під одним дахом.

— Дай-то Боже. Але… це нещастя з вашим сином… Напевне, воно накладе відбиток на ваш шлюб…

У його голосі звучало співчуття.

Я міг бути влещений. По пальцях можна було перелічити людей, із якими король говорив настільки проникливо. І він погодився з тим, що я був просто зобов’язаний провести дізнання в справі про загибель мого сина. Сам Генріх також мав позашлюбних дітей і любив їх. Бертрада входила до їх числа. Тому він і попросив мене викласти події того дня, якщо, звичайно, спогади не заподіють мені болю.

Час і мандрівки вселили в мою душу щось нове — споглядальний спокій. Саме він і дозволив мені спокійно повідати про те, що трапилося.

Дійсно, дізнання, проведене за всіма правилами, показало, що Бертрада не бажала зла моєму синові. Час був вечірній, і слуга ще не встиг запалити світильники в переході та вздовж сходів, Адам же квапився. Багато хто бачив, як він промчав бігцем через головну залу й зник у переході. Сходи огортали сутінки, графиня саме полишила солар, щоб віддати розпорядження щодо вечері, й вони зіштовхнулися з Адамом на сходах. Бертрада оступилася, але втримала рівновагу, а хлопчик зірвався. Падіння виявилося невдалим.

Я вимовив усе це рівним, зовсім безстороннім тоном. Але змовчав ось про що: звідтоді я не міг навіть уявити, що коли-небудь знову зможу доторкнутися до цієї жінки, зачати з нею дітей і продовжити рід Армстронгів.

Король немов підслухав мої думки й заговорив саме про це. Визнав, що Бертрада й справді не була мені доброю дружиною, та зауважив, що з часом усе змінюється. За приклад можуть служити стосунки Матильди й Жоффруа, які різко покращали за останні рік-два. Господь милосердний — і все ще може статися.

Саме це мені й залишалось — уповати на Боже милосердя. Однак зараз я не хотів навіть думати про дружину. Я й на гобелен, витканий рукою Бертради, не міг глянути без здригання.

Я зітхнув з полегшенням, коли король знову перевів розмову на інше й повідав, що після того, як я закінчив будівництво Гронвуд-Кастла, багато лордів у Східній Англії взялися зводити кам’яні цитаделі: д’Обіньї будує замок поблизу затоки Уош, Стефан і Мод зводять Хедингем у графстві Ессекс, веде будівництво й абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунс, навіть Гуго Бігод у Саффолкширі закладає фундамент, щоб звести цитадель біля старої вежі у Фрамлінгемі.

При останніх словах король з досадою поморщився, спіймав себе на помилці. Не варто було йому хвалити цю людину при мені. Ніби вибачаючись, він повідав про те, як молодий Бігод з’явився до двору випрохувати пробачення, несучи на спині сідло на знак покірності та цілковитого визнання своїх помилок. Таке трапляється нечасто, до того ж, батько Гуго багато років вірою і правдою служив при дворі й цим неможливо було знехтувати. Усе правильно. Але коли я вийшов від короля, мені знадобилося не менше години вправ із метальними ножами, щоб вляглася буря в моїй душі. Того ж дня я полишив Ле-Ман.

Зі справами Ордену я скінчив швидко, й на початку літа мій корабель благополучно кинув якір у порту Ярмута. Мене зустрічав шериф Роб де Чені, розумний хлопець, на якого я поклав більшу частину справ з керування графством.

Де Чені міг пишатися: зима пройшла без голоду й