Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ти хто такий? — спитали грізно. — Кажи!

— Я це, хлопці, я. — Сказав тихо і усміхнувся, вдячний їм за службу. Якби не вони, від хутора зовсім би нічого не лишилося. Мужики здивовано дивилися на мене. Впізнали не одразу.

— Ви? Іване Карповичу! Господи! — Кинулися до мене обійматися. — А ми подумали, що злодій якийсь!

Посадили у віз і повезли до Капітанівки. Нагріли води, щоб помився я в балії, нагодували і вклали біля печі в найкращі перини. Я відмовлявся, мовляв, справ багато, але мужики і слухати не схотіли, сказали, що сам я на себе не схожий, схуд і пожовтів, треба відпочити, а вже потім про справи думати. Я хотів сперечатися, але вмивання, а потім борщ квасолевий із сальцем (воно-то Великий піст був, але сказали, що мені, подорожньому, можна) та з кількома чарками міцної горіхівки наче з ніг мене збили — і вже майже не пам’ятав, як вкладали мене. Проспав цілу добу! Коли розплющив очі, виснаженість не знати де й поділася, відчув я силу й від життя радість відчув, і не лежати скрутившись мені хотілося, а бігати й роботу робити. Аж заспівав від натхнення. Годували мене яєчнею з півдесятка яєць на салі. Хотів через піст відмовитися, але ж я досі додому не прийшов, досі мандрував, отже, мені можна. Сам отець Андрій із капітанівської церкви сказав, коли зайшов провідати, трохи переляканий.

— Що ж це воно буде, Іване Карповичу, без царя? — спитав. А я якраз останній шмендель яєчні в рот закинув, потім добрячу скибку хліба білого медом намастив і з глечика сиродою налив.

— Сподіватимемося, все добре буде. Є такі країни, що без царя живуть непогано.

— Хіба можна нашим людям без царя? Без влади, без твердої руки?

— Воно, звісно, незвично, але якось буде. Бо ж останнім часом від тієї твердої руки самі неприємності.

Лигнув хліба, сьорбнув молока, і такий рай у душі запанував, що хотілося думати тільки про приємне.

 ване Карповичу, ідуть до вас! — крикнув один із робітників, що ремонтували дах. — Поштар? — спитав я, бо чекав звісток із Одеси і попросив знайомого поштаря в Ромнах одразу повідомляти, коли надійде телеграма.

— Та ні, не поштар, двоє якихось.

Обтрусився від стружки, причесався, вдягнув піджак. Біля воріт побачив двох чоловіків, які поспішали на хутір. Уже коли підходили, помітив я, що одягнені вони легенько, як для цієї погоди, а взуті взагалі погано — у черевики, які геть промокли. Але чоловіки бігли до мене, не зважаючи на свої черевики. Один був молодик років двадцяти п’яти, високий, худий, чорнявий, із трохи східними рисами обличчя. Другий — червонопикий та рудий, із пишними вусами і заплаканими очима, одягнений не по-нашому, мабуть, іноземець. Побачивши мене, гості перейшли на біг. Калюж уже не минали, шурували навпростець і поки наблизилися, були геть забрьохані і мокрі.

— Іване Карповичу, добрий день, — сказав молодший. Від холоду в бідолахи аж зуби цокотіли. — Мене звати Ілля Губайдулін, я прикажчик акціонерного товариства Роберта й Томаса Ельворті з Єлисаветграда. А це — головний інженер нашого заводу, пан Джозеф Бойд.

— Добрий день. Прошу за мною, — запросив я гостей у сарай. Не міг почати розпитувати їх про мету візиту, поки не завів у тепло. — Роздягайтеся, вішайте одяг і взуття сушитися, ось вам ковдри, а ось валянки, щоб зігріти ноги. Сенько, зроби чаю! — сказав хлопцю, який для артілі куховарив.

— До вас непросто добратися, — сказав Ілля. — Ми їхали на авто, але воно застрягло десь версти за дві звідси, вже після повороту з шосе.

— Поки я був удома, щороку ремонтував дорогу. Але під час війни ремонт не робили, ось і маємо, — розвів я руками. — Вип’єте?

Прикажчик спитав інженера не нашою мовою. Той закрутив головою. Дебелий чолов’яга, видно, що випити любив, але тепер відмовлявся і взагалі виглядав якось дивно. Заплаканий, весь аж тремтів, наче інститутка від нещасного кохання.

— Поки відмовимося, Іване Карповичу. Ми до вас у справі.

— Зараз я не беруся до справ, на жаль.

— Іване Карповичу, це особлива справа! І ми добре заплатимо.

— Питання не в грошах.

— Питання в дитині! Викрадено дівчинку! Доньку пана Бойда!

— Мені дуже шкода, але я справді не беруся зараз за справу, бо...

Інженер, мабуть, зрозумівши, що я відмовляю, палко заговорив до мене своєю мовою. Я не знав її, але розумів, про що він говорив і чому хапався за серце. На почервонілих очах знову виступили сльози. Наша б людина кинулася навколішки, але цей іноземець, мабуть, ніколи на колінах не стояв. Зараз просто просив мене відкрити серце, почути його.

— Пан Бойд благає, — тихо сказав Ілля.

— Є інші приватні детективи,